Розділ 8. Буремна зима

Розділ 8

Буремна зима

Була холодна й темна осіння ніч. Навколо маєтку тихо-тихісінько. Лишень буревій скрипить безлистим гіллям і тріпотять крилами нічні птахи…

Тишу розірвав страшенний гуркіт, що луною віддався в мовчанці стін та шурхотінні хащів. За ним слідувало жахливе скреготіння і звук падіння важкого тіла.

І знову все тихо. Лиш вітер гуляє поміж стінами, затягуючи свою депресивну пісню, ніби очікує, коли ж хрип сповнений болю розірве нічну безмовність.

***

Я прокинулася від гучного грюкання. Різко розплющивши очі, вслухалася у сонний затишок своєї оселі. Дім спав. Та не весь. З глибини споруди почулося скреготіння, наче вийняли віконну раму, впоравшись з віконницями. Висновок очевидний — хтось вдерся до нашого будинку. Слід бити на сполох.

 Кицька, котра спала у нас в ногах, підскочила й понеслася вглиб будівлі, міцним ударом лап розчахнувши двері у спальню.

Розбудила Тада, швиденько накинула халат та побігла на звук. Чоловік кинувся слідом.

Збігши сходами вниз і пронісшись першим поверхом, влетіла у пусту, кухню. Там, в темряві, шурхотіло й порикувала Мірра.

Простягнула руку й понишпорила столиком, який стояв біля входу. Там знайшлася свічка, запаливши котру, не сподіваючись не на що хороше, роздивилася приміщення.

Між масивними дерев’яними столами лежав кремезний чолов’яга. Мірра стояла передніми лапами в нього на грудях притискаючи до холодної земляної підлоги.

- Ага! І кого до нас занесло? – прокоментувала я, підходячи ближче до горлоріза, котрий вдерся до мого будинку.

В кухню забіг чоловік і різко зупинився поряд. Я вказала на впійманого кішкою зловмисника, а потім на спорожніле вікно, з якого витягли раму. Піднісши свічку до полоненого так, щоб добре було видно, почала роздивлятися небажаного візитера.

Суворе, втомлене, трохи бліде обличчя у поєднанні з тьмяними очима, оточене брудним русявим волоссям, здалося мені знайомим. Я спробувала згадати, де та коли бачила когось подібного, та пам'ять підвела. Там не знайшлося схожого образу.

- Хто ти й що ти в біса робиш у моєму домі? – суворо спитала я.

- Я нічого тобі не скажу. – прохрипів незнайомець.

Мірра загрозливо заричала. Тад підійшов, тримаючи у руці шпагу, яку прихопив із собою.

- Навіщо вдерся в будинок? – жорстко повторила я питання.

Здогадувалася, якою буде відповідь, проте не запитати не могла. Потребувала одразу ж розібратися з ситуацією та взяти її під контроль, поки небажаний візитер не спробував щось утнути. Темський приставив клинок до грудей нападника поруч з лапами кішки.

Нападник подарував нам сумну посмішку та промовив:

- Не встиг. Не зміг... – його задушив кашель. Прокашлявшись, продовжив: - Скоро я сам помру.

- Тебе найняли мене вбити? – зробила я уточнення.

- Вас обох. – видавив той і розкашлявся.

Кішка продовжувала тримати вбивцю-невдаху у заручниках.

- Хто тебе найняв? – розпитувала я.

- Той… кхе.., хто … кхе.., – промимрив і знову заходився кашляти: - Мій час сплив. – закінчив зловмисник і прикрив очі.

Його дихання все сповільнювалося й сповільнювалося. Він захрипів і з рота потекла цівочка крові. Грудна клітка припинила рухатися.

Мірра принюхалася. Невдоволено фиркнула, зіскочила з померлого й кудись побігла.

- Давай, хоч обшукаємо. Може, вдасться встановити особу. – звернулася я до Тада, який відкладав шпагу на стіл.

- Давай. – погодився той: - Посвіти мені.

Чоловік нахилився над трупом і заходився нишпорити в того по кишенях та вивчати багатий арсенал. Я присвічуючи чоловікові, уважно слідкувала за процесом. Озброєння та одяг видали в нападнику найманця. А щодо подробиць — отут біда…  

- Порожньо! – вигукнув він: - Жодного папірця. Навіть, зброя без маркування.

- Кепсько. – погодилася я з ним.

Обійшовши тіло нападника всілися на простеньких дерев’яних стільцях навколо столу та стали думати, що з тим всим робити. Коло дверей вже зібралися приведені цікавістю слуги. Вони гуртувалися біля входу, намагаючись зазирнути в приміщення, та заходити вагалися.

- Треба позбутися тіла. – промовив Темський, вказуючи на загиблого.

- Угу. – відповіла я замислено: - Тільки, спершу слід розібратися від чого він помер і чому не встиг до нас дістатися. Не кішку ж злякався.

- Думаю, найманець здогадувався, скільки має приблизно часу.

- Ага. Тому й не дуже сіпався, бо розумів, що не встигне нічого вдіяти. Адже, зловмисника, імовірно, отим напоїли. – виказала я свої здогадки.

- А оце потребує перевірки. – зазначив голова шпигунів: - Бачу, маєш якісь підозри.

- Гадаю, отруїли. – зазначила.

- То варто провести розслідування й з усім розібратися. А поки прикопати цього. – вказав на тіло найманця.

- Стривай. Покличмо Тіма. Алхіміки ж знаються на таких речах. Можливо, він зрозуміє, чи дійсно цього – я вказала на невдалого вбивцю, — отруїли.

- Клич. – стиснув плечима Тад.

Я встала, підійшла до дверей і наказала слугам розбудити гостей. Одна зі служниць одразу ж побігла виконувати розпорядження. Лиш підбори сходами зацокотіли. Я повернулася до столу, всілася на стільця й ми з Тадом почали чекати, розмірковуючи над тим, куди подіти вбитого.

Хвилин через п'ятнадцять на розгромленій кухні з’явився заспаний і пом’ятий Тім. Пояснили другу що сталося та я поставила головне питання:

- Можеш сказати від чого він помер?   

- Якщо не від вас, то від себе. – пробурмотів алхімік і заходився оглядати тіло.

Тім вертів труп, роздивлявся обличчя та сліди крові на підлозі. Уважно вивчивши ознаки хвороби нападника, спеціаліст констатував:

 - Імовірно, то — якась отрута. Ви помітили в нього якісь симптоми перед смертю?