Розділ 1: Повернення блукача або Пригоди тільки починаються

Розділ 1

Повернення блукача

                            Або              

Пригоди тільки починаються

         На сіре місто опускалися сутінки. Бліде вересневе сонце ховалося за високими шпилями, ледь визираючи з-за черепичних дахів, підсвічуючи їх багрянцем дня, що закінчується. Вдалині промайнула птаха, гучним криком, сповістивши про своє місце знаходження. Він відбився від кам’яних стін й потонув у лабіринті вулиць.

          Я сиділа в кріслі на широкому балкончику давно орендованого будинку у середмісті Алерина й бездумно вдивлялася у простір, проводжаючи день, що минав. Іще один день без нього. Ще день без Тадеуша. Туга знов стисла серце лещатами болю. Вже кілька місяців від воєводи не було звісток, ані листів, нічого. Лиш повідомили: безвісти зник.

          Остання битва в цій затяжній війні між сусіднім королівством Улінією, та варварами, які намагалися його захопити, закінчилася тріумфом для армії союзників. Нападників розбито, їх вигнали за Улінські гори й тепер ведуться перемовини щодо компенсації… Мир, свято та радість. Але не для мене. Бо для коханого та баталія стала фатальною, адже той щез із поля бою, і ніхто досі не відає, де він і що з ним.

          Сумно зітхнула й підтримуючи плед повернулася до ліхтаря, який стояв поруч з кріслом на широкій мармуровій огорожі. Під куполом із синюватого прозорого матеріалу, закріпленого темним металом та прикрашеного візерунками нанесеними на артоній білосніжною фарбою, мерехтіла товста свічка. Достатньо, щоб освітити простір навколо крісла й дати можливість почитати.

          Поглянула на ліхтар, та передумала підіймати ковпак і задувати свічку. Вирішила трошки посидіти. Якесь незрозуміле чуття не давало піти. Мене, наче тримали тут, на цьому балконі. Якась містична сила вмовляла залишитися. Здавалося, от-от має відбутися щось важливе…

          Знову зітхнула, взяла книгу, яка лежала на колінах, і спробувала дочитати. Літера за літерою продиралася крізь текст, намагаючись осягнути сенс написаного, та значення слів втікало від мене. В голові – суцільна пустка, й зрозуміти, про що зараз читаю – незмога. Рядки стали розпливатися перед очима. Літери перетворювалися в суцільне марево з чорнильних візерунків. Закрила фоліант, відклала його на холодний мармур, котрий захищав балкон. Відкинулася в кріслі, на мить прикрила очі, й втомлено потерла скроні.

          - «Щось сьогодні не так… Ні все не так. Нелогічно й незрозуміло». - думала, докладаючи невимовних зусиль, щоб зібрати метушіння в голові до купи.

          Ледь вдалося опанувати себе й зібратися з думками почалися курйози. На тихій пустій вулиці почулися чиїсь обережні кроки. Нічний візитер зупинився під моїм балконом. Постояв хвилину, й почав походжати туди сюди, насвистуючи.

          Не втрималася, відкинула плед, підвелася та пішла подивитися, хто там швендяє. Підійшла до поруч та перехилилася через них, вдивляючись у темряву. Розгледіти візитера не змогла. Внизу промайнула темна постать і сховалася, з’явилася і ще раз відійшла в тінь.

          Така дивна поведінка неабияк спантеличила, тож я підтримавши просте домашнє плаття зі щільної цупкої тканини, всілася на поруччя, та обережно, аби не заплутатися в довгій спідниці, зістрибнула вниз.

          Опинившись на бруківці перед власною оселею, роззирнулася й натрапила на зацікавлений погляд нічного гостя. Той стояв навпроти й у тьмяному світлі зірок намагався роздивитися мою персону. Я, і собі, прискіпливо вивчала візитера. Широкоплечий брюнет здався знайомим. Завмерла в намаганні зрозуміти, чому серце кольнуло й радісно забилося. То був Тадеуш Темський. Проте, мав трохи інший вигляд, наче він й водночас не він. Коханий не надто змінився. Тільки Довге чорне волосся тепер стягнуте темним шнуром, від чого обличчя здавалося суворішим.

          Не витримала й підбігла до коханого. Впіймав мене та притис до себе. Обійняла у відповідь.

- Вітаю, пропажа. – як найсуворіше почала розмову.

Не випустив з обіймів, лиш тихо промовив з сумом: - Пробач кохана, так було треба. Я тобі пізніше усе розповім.

Вирвалася й втупилася на нього, свердлячи гнівним поглядом:

- Ти, Ти повертаєшся опісля місяців мовчанки… після, не знаю, навіть, як той спектакль охарактеризувати.. і кажеш: - «я все поясню».

- Вибач. Не мав іншого виходу.

- Безвиході не існує! – пирхнула і розвернулася, бажаючи піти звідси, адже розмова почала ставати схожою на анекдот.

Коханий знову схопив мене в обійми та сам потягнув у дім. Двері були не замкнені, тож він, штовхнувши їх плечем, втягнув мою персону всередину. Відпустив у вузькому темному коридорі, зачинив, рвучко узяв за руку й повів на гору.

Всупереч відсутності світла, шпигун рухався досить впевнено. Затягнувши в спальню, не дав збагнути, як не переламала ноги у темряві будинку, одразу ж сказав:

- Вранці поясню. Обов’язково розкажу усе в деталях. Уже пізно. Давай я залишуся у тебе, а всі закиди, скандали та з’ясовування стосунків будуть завтра. 

Лишень стиснула плечима. Раз так, то сьогодні нічого від нього не дізнаюся. Та й дійсно вже пізно. Годинник, підтверджуючи слова Тада, пробив першу годину ночі.

Мовчки пройшла на балкон. Підійшла до ліхтаря, котрий так і залишився стояти на поручні, взяла важкувату металеву конструкцію за спеціальну ручку та занесла в будинок.

Він, здивований моєю байдужістю, стояв та спостерігав за тим, як я зачинила за собою двері, закрила штори, які приховували суцільне від підлоги до стелі вікно, та спокійнісінько зібралася вкладатися.

- То ти на мене не сердишся?! – спитав гість.