Розділ 3. Час дізнатися правду

Розділ 3. Час дізнатися правду

Елізабет чекала реакції батька. Чи повірить її словам?

— Яке горе! — сплеснув він руками. — Моя донька ще ніколи не брехала мені і ось тобі й маєш! Важко заперечувати очевидне, — він глянув на літознімок з проблиском надії, ніби якщо гарненько придивитись, побачить там зовсім іншу леді, і роздратовано відкинув газету вбік, коли вкотре переконався у протилежному. — Якщо це не ти, то хто?

До цього моменту у Елізабет ще жевріла надія, що батькові могло бути відомо, що у неї є сестра-близнючка, проте після його палкої викривальної фрази надія згасла. Але як він міг не знати про свою дочку? Цього Елізабет зрозуміти не могла.

Він продовжував метати в неї сердиті погляди і погрожував, що відправить на півроку в Саутвілль до тітки. Заслання в це богами забуте місце батько вважав найсуворішим покаранням. Він приберігав його для особливих випадків, але так ніколи і не втілив такі погрози в життя. Про Саутвілль ходили жахливі чутки. Глуха провінція, де можна померти від нудьги і не лише від неї. До Саутвілля надійно прив'язалася слава проклятого містечка. А скільки всього нелестивого Елізабет наслухалася про свою тітку — стару діву леді Ізмаїлу! Якщо вірити батькові, більш сварливого та конфліктного створіння в світі не існує.

— Тату, — спробувала Елізабет вставити слово, щойно в промові батька намітилася хоча б крихітна пауза, — буквально за кілька хвилин я зможу переконати тебе, що на літознімку в "Столичному віснику" не я. Але перед цим дозволь попросити тебе ще раз розповісти мені про той день, коли я народилася.

Батько, вочевидь, сильно здивувався тому, як стійко Елізабет витримує його погрози. Зазвичай при згадці Саутвілля вона блідла і ставала сама поступливість і послух. Тепер же наважилася не лише не збліднути, а й повела розмову в іншому напрямку.

— Навіщо нам зараз торкатися цієї теми? — спитав він із гнівним подивом.

— Повір, тату, це дуже важливо. Прошу, опиши кожну деталь, нічого не приховуючи.

Правду кажучи, батько не дуже любив розмови на цю тему. Завжди був максимально небагатослівний, і іноді Елізабет вдавалося навіть помітити сум'яття в його очах. Ось і цього разу він виглядав збентеженим.

— Що ж тут розповідати? Ти народилася. Тобою зайнялися няньки. А мамі судилося піти у кращий світ на небеса.

— Тату, я знаю, що все було не так. Чому ти не хочеш розповісти мені правду?

Донедавна Елізабет не мала приводу засумніватися в словах батька, але тепер він з'явився, та ще й який! Від медіумів Ланде вона дізналася, що має сестру-близнючку. Абсолютно неймовірно отримати звістку про існування сестри, коли тобі дев'ятнадцять. Елізабет зробила все можливе, щоб знайти її. І ось вчора їм вдалося зустрітися. Вони затіяли запаморочливу авантюру, яка закінчилася скандалом, про який пишуть газети.

Батько не поспішав відповідати на запитання. Його мовчання Елізабет витримувала набагато гірше, ніж бурчання чи сердиті нотації.

— Тату, зрозумій, те, що сталося тоді, має пряме відношення до того, що відбувається зараз.

— Не бачу жодного зв'язку, — насупився він. — Хіба те, що ти успадкувала від матері авантюрний і безвідповідальний характер.

Батько ніколи жодного слова поганого не казав про матір. Елізабет була вражена. Від гіркої образи защипало очі.

— Ну-ну, дівчинко моя, — він рвучко вийшов з-за столу і підійшов до неї, щоб ніжно обійняти, — вибач. У тобі немає нічогісінько від твоєї легковажної матері. Я виховав хорошу дочку. Хоча твоя вчорашня витівка була вкрай необачною і ти заслужила суворе покарання, але це не скасовує моєї любові.

Він лагідно провів рукою по голові. Як колись давно в дитинстві, коли Елізабет приходила до нього в сльозах із розбитим коліном або розпухлим від бджолиного укусу пальцем. Її завжди заспокоював цей простий і зворушливий прояв батьківської любові — біль вщухав. Але цього разу заспокоєння не було повним.

— Тату, чому ти так погано говориш про маму?

Батько помовчав, зітхнув і, поплескавши долонею по плечу, сказав:

— Що ж, мабуть, настав час тобі дізнатися правду. Давай сядемо.

Вони влаштувалися на софі. Елізабет сіла праворуч і притулилася до оксамитової подушки. Всі інші були жорсткими, строгими, обшитими темною шкірою. А цю м'яку батько колись приніс спеціально для неї. Дитиною Елізабет любила проводити час у батьківському кабінеті. Він дозволяв їй перебувати тут скільки завгодно, якщо вона обіцяла поводитися тихо і не заважати йому працювати. І вона не заважала — сиділа як мишка з якоюсь книжкою в руках.

— У нас із твоєю мамою не склалися стосунки, — почав батько. — За кілька місяців після весілля вона захотіла повернутися до свого родового маєтку. Ми майже не бачилися. Іноді обмінювалися листами. Спочатку раз на місяць, а потім і того рідше. Якось пауза затягнулася на півроку, і раптом я несподівано отримав листа. Але не від твоєї матері, а від її сестри.

— Від тітки Ізмаїли з Саутвілля?

Іншої сестри, наскільки Елізабет знала, у мами не було.

— Від неї. У листі вона розповіла, що вже півроку виховує мою дочку, тобто тебе. Твоя мати залишила дитину в неї, а сама втекла з невідомим кавалером у невідомому напрямку.

Елізабет жахнулася.

— До цього листа ти навіть не знав про моє існування?

— Не знав. Але наступного ж дня, після того, як отримав звістку, одразу вирушив до Саутвілля і забрав тебе.

Як мама могла так вчинити? Навіть вірити не хотілося. Але Елізабет бачила, що батько каже правду.

— Не хотів розповідати тобі про це раніше. Не хотів завдавати болю. Але тепер буде навіть краще, якщо ти дізнаєшся, як було насправді. Вчорашній інцидент навів мене на думку, що ти повинна знати, до чого призводить бездумне слідування сліпим поривам. Не можна легковажно піддаватися миттєвій спокусі та швидкоплинним почуттям.