Глава 36. Меллорни.

Я йшла під ручку з майбутнім королем Світлолісся чарівним парком. Екзотичні дерева та кущі, альпійські гірки, різнокольорові квітники, доріжки, викладені різнокольоровими камінцями, мініатюрні ставочки та водоспадики. Великі барвисті метелики пролітали коло самого обличчя. Яскраві строкаті птахи пурхали з гілки на гілку, цвірінькали, щебетали, попискували, наспівували, і усе це зливалося разом з плескотом води у справжню симфонію життя, літа та безтурботності. Усе тішило зір, слух та нюх. Я майже розчинилася у цій величній гармонії природи й життя.

- А я не забув, заради чого ти дісталась до Темнолісся, Діано, - перебив мою медитацію Таріель.

Я навіть не одразу зрозуміла, про що він.

- Ти про мирні домовленості?

- Документи я підпишу після коронації, тільки-но отримаю на це право. Але є дещо, що я можу зробити вже сьогодні. Меллорни.

- О!

- Знаєш, для горішків ще не сезон. Я хотів, щоб мені принесли минулорічні, та виявилось, що їх усі посадили. Батько не залишав надії виростити новий Золотий гай. Тільки нічого не вийшло. Я навіть наказав розкопати посадку, та усі горішки просто згнили. Меллорни більш не бажають розмножуватись…

- Можливо, то через короля, через усю ту напруженість, що витала у повітрі, через підготовку до війни? Коли все зміниться, то й горішки почнуть проростати.

- Твої слова дарують надію… Ось ми й прийшли.

Коли є на світі дерево, на яке хочеться молитись, то це меллорни. Величні, казкові… Їх залишилось лише два, два велетні, два богатирі. Вони виглядали старими і не надто пишними, і все ж від них очей не відірвати. Гладкі сріблясто-сірі стовбури схожі на колони. Товсті гілки тягнуться вгору. Вони вкриті суцвіттями золотистих квітів. Недарма меллорни ще називають золотими деревами. Здається, що вони світяться неземним сяйвом.

- Для горішків ще рано, але, можливо, десь завалявся минулорічний, - припустив Таріель.

Ми поволі обійшли дерева, та нічого не знайшли. Мабуть, їх вже давно визбирали і ретельно перевірили, щоб котрийсь не завалявся. Ми обійшли вдруге і втретє.

- Мені шкода, - зітхнув принц. - Принаймні радій, що ти - єдина людина, яка побачила цю красу. Зазвичай людей до цього священного місця не допускають.

- Але ж мені потрібен горішок! - підняла я очі вгору, вишукуючи між бутонами та розквітлими квітами бодай щось схоже на те, що для мене зараз життєво необхідне. - Без нього моя подорож просто втрачає сенс! Без нього я не зможу викликати первозданних і попрохати допомогу! Без нього на планеті не буде гарантії миру!

Меллорни неначе почули та зрозуміли мене, бо почувся тихий шелест і мало не на голову впав золотий горішок.

Я підхопила його й притиснула до серця:

- О, дякую! Дякую безмірно!

Шелест посилився і впав ще один горішок, потім ще один!

- Дякую! Дякую! Дякую!

Здавалось, що у шелесті чуються слова, та я не могла розібрати. Вклонилася так, як не кланялась і королям. Узяла Таріеля за руку.

- Я отримала те, що просила. Тепер можемо йти.

Відступивши на кілька кроків, я озирнулась і помахала рукою:

- Прощавайте, золоті дерева! Ласкавого вам сонця і теплих дощів!

Обличчя Таріеля наче світилося від щастя:

- Тепер є надія на мир із дворфами! Діано, посол миру, ти сама розумієш, із володарями Темнолісся та Островів можна організувати зустріч, та до дворфів сунутись - то самогубство. Але, якщо першозданні допоможуть організувати нам безпечну зустріч, я радо підпишу мир.

Повернувшись, ми з Таріелем одразу збудили Моліна. Він, негідник, виявляється, спокійнісінько спав, та добрі друзі допомогли йому прокинутись.

- Дивись, що я маю!

Моє серце дзвеніло від радості, коли я показувала горішки меллорна лельфу.

- То й що? Заради чого ти мене збудила?

- Думаєш, так просто було їх здобути?

- Хай не просто, та я в тобі не сумнівався. Все? Може, ви ще погуляєте, а я додивлюсь мій чудовий сон?

- Ні, друже, - стягнув Моліна за ногу з ліжка Таріель. - Спати ми тобі не дамо!

- Щоб тебе! Куприк відбив! - піднявся лельф, лаючись і потираючи зад.

- Нас вже зачекались на святковій вечері у нашу честь!

- Так з цього б і починав! Не вмієш ти правильно будити, який з тебе король? - блазнював Молін.

А я тільки дивилася на них і щасливо посміхалася, погладжуючи дарунки меллорнів. Ладна була вже зараз відправлятись у зворотній шлях, та треба і відпочити, і відмітитись завтра на коронації. Та думками я вже була у дорозі.

Далі на нас чекала святкова вечеря, на якій наближені та друзі Таріеля вшановували нас, раз за разом підіймаючи келихи за наше здоров’я, за майбутнього короля Світлолісся, за послів миру, за усіх ельфійок разом, за кохання та за мир. Зрозуміло, що після такого свята спала я міцно і довго, аж до коронації. А потім позіхала під час самої церемонії. Врешті решт усі обряди і традиції були виконані, а Таріеля проголосили королем Світлолісся. А потім, звісно, знов бенкет, тепер вже на весь, як то кажуть, світ. Святкувало усе королівство, а з ним, звісно, і я з Моліном. Тільки на третій день ми зібрались у дорогу.