Глава 32. Чарівний порятунок і… подорож продовжується.

Очі Моліна метали блискавки, він скреготів зубами, увесь стікав потом, м’язи напружились до межі, намагаючись звільнитись. До того ж надто помітним стало його збудження. Він гарчав, мов дикий звір, кричав і рвався з пут:

- Моя! Моя!..  Тільки моя! Хочу тебе! Хочу-хочу-хочу! Зараз!.. Усю!.. Діно!..

Саме в цей час, коли зваблюють його чарівниці, сповнені жіночої сили та хіті, він називає моє ім’я. Може, має до мене почуття? Але чому ж ніколи не казав про них?

Та зараз слід думати про інше. Молін ось-ось звільниться, а це - вірна погибель. Як я можу його зупинити, коли навіть підійти страшно, бо він як несамовитий. Чому «як»? Він, і справді, зараз несамовитий, а потім, сам казав, навіть не згадає нічого.

- У-у-у! - вив лельф. - А-а-а! Сонце моє, Діано!

Ще кілька миттєвостей - і я вже нічого не зможу зробити. Втрачу дорогого моєму серцю лельфа назавжди, залишусь одна у чужому світі…

Я наблизилась, примовляючи стиха:

- Моліне, це я… Я - поруч… Я нікуди не поділася… Я не покину тебе…

Юнак трохи стих, прислухаючись, та продовжував розтягувати мотузки. Казала ж, що юнга з мені ніякий, і морські вузли - то не моє.

- Моліне! - наважилась торкнутись його грудей. - Це я…

Він дивився невидячими очима кудись повз мене, але повторював, захлинаючись:

- Діана… Діана… Діана…

Мов закляття.

- Тихо, тихо… - Я почала гладити лельфа по покрученим м’язам, що мало не лопалися.

Він притулився до мене чолом і здавалось, що задихається. Серце його стукотіло так сильно, що було чути.

- Тихо, тихо, мій хороший… 

Молін смикнувся ще раз і звільнив одну руку, яку одразу ж використав, щоб притиснути мене до своїх грудей. А навколо мороком плив та огортав увесь простір невимовний словами спів сирен. Я не втримаю лельфа!

Та я втримала. Втримала  своїми цілунками. Втримала своїми ласками. Втримала своїм коханням. Куди там сиренам до справжніх почуттів?

Я дарувала і отримувала у дар поцілунки.

Я спокушала і сама віддавалась спокусі.

Я пестила і сама танула від пестощів.

Я кохала і дихала його коханням.

І я ні про що не шкодую.

Коли все закінчилось і спів сирен стихнув, я й сама була без сил. А Молін просто рухнув, не подаючи ознак життя, лише ледь помітне дихання та жилка, що билася на шиї, свідчили про те, що з ним все добре. Я сиділа поруч і тримала його за руку. Я, справді, кохаю свого провідника. Дяка водяницям, що допомогли мені зрозуміти це. Та назріли інші проблеми.

Мені ніколи не забути того, що було (що було!) між нами…

Молінові ніколи не згадати того, що було між нами…

Я ніколи не розповім йому, яким чином врятувала його від звабниць-сирен…

І мені з цим жити…

А тепер я маю повернутися до рідного краю і більш ніколи не побачу коханого? Напівельфа, не принца, але такого рідного, такого близького, такого дорогого моєму серцю…

Гей, вищі сили, де ви там? Я замовляла ельфійського принца? Згодна на бунтівного жартуна напівельфа! Навіть згодна варити йому борщі і народжувати начвертьельфенят!

Але я не буду йому нав’язувати своє кохання.

І вдома на мене чекають… Нахлинув смуток за батьківщиною, за мамою та сестрами. Невже тепер мені так і жити у роздраї, невже тепер мене розриватимуть на дві половинки туга за рідними і туга за лельфом?

Наш човен, покинутий напризволяще, рухався ледь-ледь під натиском легкого прибережного вітерця, поки не тицьнувся носом у прибережний пісок. Це виявилось ніби сигналом, щоб Молін почав приходити до тями. Тіло його здригнулося, долоня стиснула мою руку і він розплющив свої гарні сірі очі.

- Все закінчилося?

- Так, ми вже коло берега. Коли спів стихнув, я тебе розв’язала.

- І як все… минуло?

- Випробування позаду, все минуло… добре. Ти… нічого не пам’ятаєш?

Молін звів брови до купи, заплющив міцно очі:

- Спів водяних дів, що тисне на мозок, зводить з розуму… Палке бажання на межі життя та смерті… Тільки цього разу було не так, як завжди.

- Що ти маєш на увазі? - насторожилася я.

- Зазвичай після проходу повз затоку відчувається невимовна туга, неспокій, напруга, порожнеча. Потім ще зо дві-три доби ходиш, немов очманілий. А зараз… Я відчуваю себе просто чудово, неймовірно спокійним, задоволеним, позитивним та наповненим. А ще… я мав видіння.

Здається, я почервоніла.

- Про свої видіння можеш не розповідати.

- Чому ж? Це були дуже приємні видіння. При самій згадці мене охоплює гостре відчуття щастя!

- Не хочу навіть знати, які образи могла викликати твоя сексуальна розпущеність!