Глава 28. Аудієнція та «плюшки» для посла миру.

Вранці мене збудив Молін.

- Вставай, принцесо. Сніданок на столі, через десять хвилин зайду за тобою.

- А чом так рано?..

- Король приймає одну годину після сніданку, потім його можна вже й на застати, отже, маємо встигнути.

Ледве очі продерла. Тіло усе ломило від перевтоми, навіть за ніч не відновилася. Погляд мій впав на столик, на якому красувалася на тарілці справжня цінність - великий бутерброд із ковбасою та сиром. Як же давно я не їла такої смачної їжі! Пережовувала ретельно, боялась і крихту загубити. Ні, все, до Дворфії більш ні ногою! Запивала якимось соком, схожим на яблучний з додаванням лимонного.

- Готова, принцесо?

Я ще дожовувала останній шматочк, тому пробурмотіла з повним ротом:

- Угу… І чом ти мене принцесою називаєш? Я ж сказала, що звичайна дівчина.

- Коли знайшла та відкрила ворота між світами, то вже незвичайна. Ходімо.

Ми вийшли знов через чорний хід, нікого не зустрівши, хоч було чути, що будинок вже прокинувся, бо долітали голоси, стуки-грюки.

- Нашого короля звуть Готім Перший, він вдівець. Побачиш і спадкоємця трону, Зоріна. Ще один принц до твоєї колекції, - розповідав дорогою Молін.

Місто під сонячним світлом набуло іншої якості. Будинки вже не здавались сонними велетами, вони були схожі на земні, зовсім не казкові, а звичайні, двоповерхові, триповерхові, кремезні, міцні, вони немов корінням вростали у тіло острова. Пласкі дахи мали огорожу. Видно, саме такі стали будувати після того, як Потоп зруйнував попередні будови. Вулиці виявились вимощеними бруківкою. По них рухались по своїх справах пішоходи та вершники на конях або віслюках. Невеликі мобільні карети, запряжені однією чи двома конячками, зустрічалися зрідка. Усе нагадувало Середньовіччя. Самі лельфи виглядали по-різному, в одних більше виявлялась людська кров, і їх важко було б відрізнити від моїх сородичів, в інших помітна була ельфійська, це міг бути високий зріст при стрункій статурі, великі вуха із загостреними кінчиками чи неземна врода.

Хвилин через п’ятнадцять ми дісталися королівського замку. Міцна будівля на п’ять поверхів, без усіляких оздоблень, башт та балконів, здавалось, що будували на віки. На вході стояла охорона, та пропустили нас без питань. Молін провів мене до просторої зали з високою стелею, яку підтримували товсті, мов дуби, колони. У залі було чоловік п’ятдесят, точніше, лельфів, чоловіків та жінок. На відміну від Дворфії, на жінках були довгі сукні з талією попід груди.

Попереду, на піднесенні, стояв трон, на якому сидів досить ще привабливий лельф. Ельфійська кров додавала йому молодості, в останньому він не відрізнявся від людини. Корона, що недбало зсунулася на вухо, чітко вказувала, хто тут король. Вигляд він мав дещо нудьгуючий і якийсь задиркуватий. Здавалося, що серйозний він лише зовні, а сам у глибині кепкує над тим, що відбувається навколо.

Справа від нього стояв ще один трон, менш значний, швидше стілець з високою спинкою, на ньому у розкутій позі розвалився пишно одягнутий лельф, молодий, зухвалий, та на вигляд старший за Моліна. Золотий обруч на голові вказував, що він не просто так займає почесне місце. Напевно, ще один принц на мою голову.

Зліва теж стояв менший за розміром трон, тільки він був порожнім. Зрозуміла, що то вакантне місце королеви.

 Від входу і до самого підвищення вела широка бордова доріжка, по якій ми й рушили, тримаючись за руки. На диво, мов за помахом чарівної палички, лельфи, що вели світську розмову, замовкали і розступалися перед нами. Навіть поважний вельможа, який якраз навішував лапшу на вуха королю, стоячи перед підвищенням, відійшов. І ми опинилися перед світлими очима Його величності.

- І кого я бачу! - Голос короля лельфів пролунав із явним сарказмом. - Вирішив повернутися до наших «відсталих» земель, заблудо? Які ж далекі землі відвідав ти цього разу? І хто ця чарівна незнайомка? - звернувся він до Моліна.

Мого провідника слова монарха не збентежили, він дивився із викликом, гордо задравши голову.

- Останній рік я провів у рабстві, у Дворфії, і нікому б не побажав такої долі. А все через те, що стежив за дворфами, що з’явились у наших краях, а ви мені тоді не вірили, Ваша величносте! - Молін відвісив начебто глибокий уклін, але був той уклін сповнений іронії. - За цей час дворфам вдалося запустити під дном океану потяг для швидкого перекидання на Острови військ, і побудувати підйомник, що виходить мало не під саму столицю.

- Чергові байки, Моліне. У мене вже вуха від них в’януть.

- За рік, поки мене не чули,  ваші вуха, Ваша величносте, вже мали б знов розквітнути…

І як він не боїться так розмовляти з монархом?

- Я чекав чогось подібного від тебе, заблудо.

- Ви й зараз мені не вірите? Та сьогодні мої слова може підтвердити леді Діана, потраплянка з людського виміру, яка теж мимоволі потрапила до ціпких рук дворфів.

- Леді Діана… - Король ледь качнув головою, що мало означати привітання.

- Ваша величність… - Я зробила кніксен, як уміла. А хто мене вчив? Що запам’ятала з історичних та фентезійних фільмів, то й моє. - Молін абсолютно правий. Дворфи вже давно задумали напасти та захопити Острови, зробивши їх плацдармом для наступу на Темнолісся, а згодом і на Світлолісся. Вони мають за мету заволодіти усім світом.