Глава 27. Найкращий у світі провідник.

Я мало не впала через колобка, що кинувся під ноги, щоб збити мене. Ой! Це виявився не колобок, а кавун, справжнісінький досить великий кавун. Тільки зараз зрозуміла, що з овочевих грядок ми пересунулись на баштан. А паща мами-колобихи почала розширюватися, наміряючись захопити здобич, тобто, мене.

- А десерту не хочеш?!  - Я підхопила важкий кавун і кинула у роззявлену пащу.

Хоп! Чмок-чмок-чмок! Паща закрилася і почулись характерні звуки, а потім відрижка. Мені здалось, що колобиха закотила очі від задоволення?

В цей час один з підлітків підібрався ближче і спробував ухопити мене за ногу, бо ціла людська «тушка» була йому ще не по зубам.

- Ось тобі! - буцнула я нападника нісаком.

А потім підхопила із землі кавунчик і простягнула колобкові:

- Киць-киць… Паць-паць… А йди-но сюди… - А коли монстрик роззявив рота - кинула в нього кавун.

Хрум-хрум!

- Ось, дорогенькі, що вам треба їсти! Дуже корисно для здоров’я… - І я почала кидати кавуни колобкам. - Ви ж всеїдні? От і їжте корисну їжу, бо ще розлад шлунку заробите, коли хапати бозна що! Моліне, годуй колобків кавунами!

Бійка припинилася. Колобкам кавуни припали до смаку і вони вже самі каталися по баштану, вибираючи поживу. А ми з лельфом почали тихенько відступати у бік саду.

- Молодець! - наблизився напівкровка. - Вигадала таке…

- Ми, землянки, вигадливі…

Проходячи повз останнього колобка, маленького, рум’яного, мабуть, нещодавно вилупився з яйця, я не втрималась. Це ж мій єдиний у житті шанс дізнатися справжній смак колобка! Улюблена казка малюків… Ніколи собі не пробачу, якщо не зроблю цього.

Малюк був дуже зайнятий. Він якраз захопив ротом молодий кавунчик і смикав, намагаючись відірвати від стебла. Виходило у нього погано.

Я схилилась, розглядаючи це диво природи. Справжнісінький казковий колобок, шкуринка видається трохи підпеченою і пахне так… Саме такий дух йде хатою, коли випікають хліб. Пам’ятаю, бувала у бабусі в селі… Я з насолодою вдихнула блаженний запах. Погладила малого по… скажімо, по голові. У нього більш нічого й немає. Я погладила колобка! Ой, який же він милий! А тоді вщипнула за бочок…

Виск на якихось неймовірно високих звуках вдарив по мізках. Мене аж відкинуло. Я сиділа на землі і трясла головою, мов контужена. А звук не припинявся.

- Що ти твориш?! - розгніваний голос Моліна.

Він закинув мене на плече і великими кроками-стрибками кинувся до саду. Я вперлась руками у спину лельфа, щоб підняти голову, і побачила, як останні члени сімейства повертають у наш бік очі, якось  підбираються внутрішньо і починають котитися вслід. Ой-йой! Мабуть, не дуже добра була ідея - розізлити монстрів, які тільки-но збиралися тобою повечеряти. Та справу зроблено. Зате у моїй руці зараз затиснутий шматок боку колобка, який за зовнішнім виглядом нічим не відрізняється від хлібного окрайчика. Я заплющила очі і, не звертаючи уваги на монстрів, що нас наздоганяли, виповнила свою мрію - скуштувала колобка. Тепленький, м’якенький, смачний - слів немає. Я взагалі обожнюю свіжу, ще гарячу, випічку.

Та все ж бабусин хлібець добріший.

Встиг Молін добігти і донести мене до старого саду. Я гадала, що буде зараз вичитувати довго та нудно, але він просто опустив мене на траву і притиснув до себе. Довго і не нудно. Що це означає?

- Я так злякався за тебе, Діано…

- Еге ж, живою доставив із Дворфії до Співдружності Островів, і тут мене мало не зжерли герої дитячої казки. Пробач, мені не слід було так вчиняти. Ти теж міг постраждати.

- Загибель у шлунку колобка зовсім не почесна, та ніхто б і не дізнався, що зі мною трапилось.

- Я винна. Та мені так хотілося спробувати колобка.

- От і спробувала. Все, забули.

Обличчя Моліна було близько-близько і мені знов здалось, що він хоче мене поцілувати. Чи не хоче? А чи я хочу? Я ж зовсім нічого про нього не знаю, якось часу не було розпитати. Звісно, він не відповідає моєму замовленню вищим силам, бо не ельф, а напівельф, і не принц, звісно. Але такий милий!.. Та чи слід мені заводити у чужому світі романи, якщо я збираюсь докласти усі сили, щоб повернутись додому?

Мовчання затягувалось і я прошепотіла немов сама до себе:

- Буде про що згадати, коли повернусь до рідного світу…

Я мала на увазі поцілунок, та напівкровка мабуть вирішив, що я про те, що скуштувала колобка, бо в очах промайнула тінь і він відсторонився.

- Звісно, незабутній досвід. Тобі сподобалось?

- Так… - мовила розгублено.

- Тільки більш не щипай колобків за боки, добре?

- Добре, не буду.

Коротше, цілувати мене Молін роздумав? Цілком зрозуміло, я сама тільки-но перебила, прямим текстом повідомивши, що не збираюсь тут затримуватись. Я сковтнула. Втім, я ж не вимагаю чогось більшого, окрім поцілунку. не наполягаю на сексі, не прошу на мені одружитись. У нас, на Землі, цілункові надають значно меншого значення. Він може бути просто дружнім, або знаком подяки.