Глава 26. Колобок, колобок, я тебе з’їм!

Очі сліпило, бо вже відвикла я від яскравого сонячного світла, та все ж так радісно було знов опинитись на поверхні землі, почути щебет птахів. Хай не щебет пташок, а каркання ворон, що організували цілий гуртожиток на великому дереві, що схилило свої віти над малопомітним виходом з печери. Та однаково це диво, жива природа!

«Жива природа» у вигляді однієї з ворон, скинула мені купку екскрементів прямо на плече. Та мене й це не засмутило.

- Дай, витру, - потягнувся до мене Молін із білою хустинкою у руках, він і про такі дрібнички подбав.

- У нас кажуть, що така подія - до збагачення.

- Куди тобі ще?

Я притиснула до серця сумку з дорогоцінностями. Багатство у мене вже є, тепер його слід зберегти.

- Можу поділитись, - запропонувала лельфу.

Краще поділитись, ніж він надумає відібрати усе. Звісно, у мене немає жодної причини, щоб так думати про напівкровку, та що я знаю про нього?

- Не треба, - відмахнувся юнак.

Цікаво, він зовсім байдужий до грошей? Чи сам прихопив щось цінне, тільки мені не зізнається. Втім, мені однаково.

- І куди ми тепер, мій провідник?

-  До Горлінду, столиці. Розповіси про все королю. Підтвердиш мої слова про наближення війни, бо досі ніхто слухати мене не бажав. Не проти?

Мені не дуже вже й хотілося знов потрапляти до клоаки палацових інтриг та куди дінешся? Маю хоч так віддячити напівкровці за те, що вивів мене з Дворфії. Без нього я б не справилась.

- А ти вхожий до королівського двору?

- Ммм… Буваю там інколи.

- І знаєш короля особисто?

- Наш король - не лялька на троні, він частенько об’їздить королівство і приймає живу участь в усіх його справах. Тільки от недалекоглядний та самовпевнений. А ми могли б завадити дворфам напасти.

- І як же? - запитала я зі смішком.

- А ти не думай, що лельфи такі слабкі, як нас уявляють собі темні чи світлі. Первозданні, коли полишали наш світ, бібліотеки з безцінними знаннями залишили не власним дітям, які на той час гризли глотки один одному, а молодому племені людей. Використавши сокровенні знання, ми могли б підірвати печери з підйомником та й сам тунель, що проходить під дном Океану, а щоб побудувати нові потрібно багато часу. Цей час можна використати, щоб добре підготуватись до нападу.

- Навіть, коли так, і Співдружність встигне підготуватись. Війна, хоч і пізніше, та почнеться, а це спричинить багато смертей та втрат.

- Що можна вдіяти?

- Поганий мир кращий за хорошу війну, Моліне. І Хром Третій не проти миру, ти сам чув нашу розмову.

- І як ти гадаєш? Я повернусь парламентарем у Дворфію? Та ніколи в житті! З мене досить того, що довелось бути слухняною кімнатною собачкою. І ніхто з Островів не зважиться, повір.

- Що ж таке? Усі прагнуть миру, та все йде до війни. Зупиніть Землю - я зійду.

Мені потрібен мир! І це мій шкірний інтерес. Не заради когось, заради себе. Бо у цьому світі у мене немає близьких, хіба що… Молін? Та наші шляхи йдуть поруч лише до королівського палацу, потім вони розійдуться, бо він залишиться на батьківщині вирішувати проблеми з дворфами, а я… Я навіть не уявляю, де буду завтра.

Через деякий час ми зійшли на пагорб, звідки виднілося місто, оточене садами та полями. Така чудова мирна картина!

- Повечеряємо зараз, щоб менше було нести, - запропонував Молін. - До ночі нам варто дістатися королівського палацу.

Палац виднівся навіть звідси, він здіймався над центром столиці, мов вишенька на торті. Добре розгледіти його не вдавалось, та загальне враження було досить приємним.

- Та-ак! Доведеться заховати до шлунків усе їстівне, аби не тягнути зайвий вантаж! - зловтішно потерла долоні. Пожартувала, звісно. Насправді, я рибою навтішалася на рік вперед і зараз мріяла про курочку, биточок із телятини чи шашлик з баранини. А ще дико хотілося фруктів та зелені.

- Коли ти все з’їсиш, то мені доведеться тебе нести! - підхопив жарт Молін. - Ні, чому це я надриватимусь? Покочу тебе з гірки, мов колобок, бо матимеш такі самі круглі боки!

- Сам ти станеш колобком, бо їстимеш разом зі мною! Тебе покочу з гірки, а сама сяду верхи!

Ми засміялися та повалились на траву. Я почала лоскотати лельфа, той виривався та вищав, видно, лоскотки боїться, мов вогню.

А з ним може бути весело! Зараз, коли не очікуємо погоні за спиною. Відчула себе мов у рідному краю, серед друзів.

- Колобок! Колобок! - примовляла я, мучаючи свого провідника, поки той не вирвався і підім’яв мене під себе.

А він вродливий - констатувала я безперечний факт. Щось в ньому від ельфа, щось від людини, що надає особливого шарму. А ще ці веселі іскорки у глибоких сірих очах. І ці чудові губи, що наближуються. Чи не до поцілунку?

Але ж ми так мало знаємо одне одного!..

А чи надто треба знати одне одного, щоб поцілуватися? Ми разом втекли від дворфів і це багато чого значить. Молін - симпатичний, приємний і дуже милий. Мені було б цікаво дізнатись, як він цілується…