Глава 24. Хто казав про довгу безхмарну старість?

Єдине, що втішало - печера не мала розгалужень і ми не могли заблукати. Хоча, не знаю, як далі буде. Після зустрічі з Платиновим Принцом минуло близько години, увесь цей час ми швидко рухались вперед. У мене вже боліли ноги і спина. Біль та втома навіть  притупили відчуття страху через тони породи та землі над головою. Куди ми йдемо? Як ми виберемось на поверхню? Чи мій супутник уявляє, що робити далі? Ми так поспішали, що не було змоги навіть запитати.

Нарешті Молін  зупинився.

- Можемо поснідати, міледі.

- Швидше вже пообідати, - я, буквально, впала, де стояла.

Напівкровка дістав ковдру, легко підхопив мене під пахви і пересадив на тепле. Допоміг зняти рюкзак. Виклав на серветку харчі. Чесно кажучи, я зараз їла б і кажана, і навіть дацюка, та запобігливий Молін помітив, що я їм лише рибу і набрав солоної та копченої.

- Ми не заблукали? - запитала я, трохи перебивши голод.

- Шлях у мене ось тут, - юнак пальцем потицяв собі у голову.

- Чудова пам’ять, коли так. І довго нам ще мандрувати?

- Самі розумієте, міледі, що довго.

- Можеш називати мене просто Діаною, бо я вже не міледі, - усміхнулась.

- Як скажете.

- І на «ти». Ми ж тепер в одному човні.

- Як скажеш.

- І як ми зможемо піднятися на поверхню? Сюди я довго падала через вузьку нору! Через таку не вибратись…

- Коли дворфи зібралися воювати з ельфами, то мають можливість доправити назовні цілі армії. Отже, не слід переживати. Головне зараз для нас - не затримуватись і якомога швидше перетнути кордони Дворфії.

О, як би мені хотілося завалитися і не рухатись. А я ж хоч поспала у каретомобілі. Молінові ще гірше, та він тримається і мене підтримує. Справжній ватажок. Цікаво, ким він був на Островах до того, як потрапив у полон?

- Моліне, а розкажи про Острови.

- Не зараз, Діано. Якщо ти вже поїла, то маємо вирушати.

- Ще й не відпочили…

- Відпочинимо, коли виберемось на поверхню.

Нічого не поробиш, довелось підійматись і пересувати ногами далі, намагаючись не підвернути ногу на зустрічному камені. Ми знов рухались швидко і мовчки. Було порожньо і гулко. Лише світло ліхтаря шугало час від часу кажанів.

Та ось з-за повороту вилетіла ціла зграя летючих родичів мишей, а світла вони ще не могли побачити. То що їх тоді налякало? Ми зупинились. Рука Моліна посунулась під плащ. І тут із темряви вискочив… Та пацюк це! Тільки розміром з кішку! Він перескочив з підлоги на стіну і стрибнув, намагаючись ухопити відстаючого від зграї кажана. Йому це вдалось. Впали на підлогу обоє і хижак почав роздирати здобич навіть не звертаючи уваги на нас.

- Дикий дацюк, - прошепотів Молін.

Та коли б він був один. Та слідом показалося ще двоє, потім ще кілька. Кажани вже були далеко, і тепер родичі пацюків перевели увагу на нас. Вони ще споглядали, вичікуючи, вивчаючи та розмірковуючи, чи вистачить сил подолати досить великих істот, та ззаду напирали інші, і перші, нерішучі, не витримали, ринули у наступ.

Дацюків виявилось надто багато, щоб була хоч якась надія на порятунок.

Я завищала. Не боюсь, як більшість жінок, мишей та пацюків, але ці монстри… Тим паче, що не маю ніякої зброї.

Я вже приготувалась бити руками, топтати ногами нападників, як Молін кинув назустріч хижакам чорну кулю, яка одразу ж задиміла, закрив мені долонею рота, затиснув носа і потягнув назад.

- Що?.. Що таке?.. - Я мало не задихнулася, поки напівкровка відпустив мене за поворотом.

- Сонний газ. Зараз дацюки заснуть, тоді ми зможемо пройти далі.

Яке ж щастя, що мені подарували цього юнака! Без нього я не мала б жодного шансу вибратись із країни Дворфів! Серце й досі тукало так, що мабуть і Молін чув.

- А ми самі не заснемо?

- Для цього у нас є годинник. Вісім хвилин - і дорога вільна, а дацюки спатимуть ще з півгодини, отже, у нас буде час, щоб залишити небезпечне місце.

- Який же ти завбачливий!

- Не надто. Якщо нам знов трапиться така зграя, то, одразу кажу, сонного газу вже немає. Не зміг більше дістати, мало часу було…

- І що ж тоді? Ми… загинемо?

Молін сунув мені у руку довгий ніж:

- Кричи, тупай - дацюки не люблять галасу. І бий, куди попадеш.

Сам стиснув у руці пістолет. Я скосила на нього очі.

- Але ж використовувати зброю у печерах небезпечно!

- Я знаю. Лише у крайньому випадку, якщо не бачитиму іншого виходу.

Ой, мої побоювання застрягнути глибоко під землею можуть виявитись не марними. Як же жити хочеться! Вже рада б і за Ілана заміж вийти чи за будь-якого з братів, аби не зустрічатися з цими тварями…

- Час, - потягнув мене за руку напівкровка.

Ми рушили вперед, обминаючи та переступаючи дацюків, що валялися під ногами. Так і здавалось, що зараз котрась роззяпить нахабні очиська та вчепиться у ногу, але минулося. І знов подорож підземним проходом, що здається нескінченним. Кроки відбиваються луною і лякають. Світло ліхтаря мерехтить, неначе збирається згаснути. Повітря сперте і дихається важко, чи то може від швидкого руху, вже й не знаю.