Глава 23. Втеча та торги за життя.

Я відкинула ошийник на купу подарунків. Хоч він і вкритий коштовним камінням, та це символ рабства, про яке краще швидше забути.

- Моліне, візьми і собі дорогоцінностей, однаково вони залишаться королю, а той і так не бідує.

- Гадаю, мені вони теж не знадобляться, - махнув рукою напівкровка. - Там, куди ми зараз відправимось, незмірно більшу цінність матиме їжа. А золотом та коштовним камінням ситий не будеш. Давайте залишимо цю скарбницю, бо маємо не так багато часу, як хотілося б. Я розраховував, що у нас буде принаймні на пару годин більше, та вам треба було допомогти Дорі і покарати принца Гая. Я не засуджую, ви все зробили правильно, міледі, тільки тепер маємо поспішати.

Ми повернулися до каретомобіля, я знов зайняла місце усередині, а Молін узяв на себе керування цим дивним транспортом. Тільки коли ми рушили, я відчула нарешті спокій, бо рішення прийнято і від мене тепер нічого не залежить. Так бувало зі мною і раніше, коли біжиш по життю, поспішаєш, помиляєшся, а потім сідаєш у поїзд і відпускаєш ситуацію хоча б той час, що знаходишся у дорозі. Є ти, є рейки, є потяг і пункт призначення. Насолоджуйся.

Я і насолоджувалась, позираючи у вікна на розкішні будівлі, ліхтарі, що освітлювали нічні вулиці, поодиноких перехожих. Всмоктувала, намагалась запам’ятати, бо кому ще довелось побувати у підземному королівстві дворфів і повернутись? Точніше, сподіваюсь, що вдасться повернутись на поверхню. Не вчулася, як і заснула, заколихана рівномірним погойдуванням карети.

Не знаю, як довго я спала, та збудив мене Молін.

- Міледі, ми повинні залишити каретомобіль.

- О, у ньому було так солодко спочивати!..

- Я радий, що ви відпочили, бо перед нами стоїть складне завдання - непомітно залишити Дворфію.

Юнак простягнув руку, щоб допомогти вийти, а потім надів собі на плечі великий рюкзак, а інший, невеличкий, приладнав мені.

- Все, як ви прохали, міледі. Ви теж будете нести вантаж. Сумку з коштовностями не забули?

- Звісно, забула.

Напівкровка витяг з каретомобіля сумку і перекинув довгу ручку мені через шию та плече.

- Притримуйте рукою, бо ми вже не в столиці, тут і кишенькові злодії трапляються.

- А де ми? - Я вертіла головою, роздивляючись гамірну площу з будівлею, схожою на залізничний вокзал.

- Невелике місто коло мідного руднику. Станції метро є і в столиці, та саме там нас шукатимуть в першу чергу і легко дізнаються маршрут, за яким ми вирушили.

- Метро? - Я правильно розчула?

- Саме так.  Дворфія - велика країна, і саме метро допомагає поєднати її частини, міста та робітничі поселення. Гілки метро йдуть до самих рудників а також до підземних річок та озер. Це дуже зручно. Метро має кілька ярусів і доступно кожному мешканцю Дворфії. Прошу, не крутіть головою на всі боки, поводьте себе природньо. Ми не повинні викликати підозру. Звичайні мандрівники.

Ми влились у натовп і зайшли усередину через широкі подвійні двері. Проти очікування, тут не було звичних кас. Стрілки з цифрами, намальовані на викладеній плиткою підлозі, на стінах та навіть на стелі розподіляли натовп на окремі потоки. Великі табло коло входу допомагали зрозуміти, яке число слід обрати. Тунелі вели всередину скелі і по дорозі відсіювалась частина дворфів, сідаючи на свої поїзди. На вході у вагон знаходився турнікет, куди слід було кидати монети. У завбачливого Моліна знайшлись потрібні, не знаю, де він їх поцупив, та молодець. Через кілька хвилин ми вже сиділи у досить зручному вагоні, а поїзд метро мчав у невідомість.

Правда, невідомість була лише для мене. Напівкровка видно у голові тримав план подорожі, бо ні разу не зазирнув ні у які мапи, зате чітко знав, де вийти, куди перейти і що робити далі. Я б загубилась ще на першій станції, де ми вийшли, бо до наступного поїзду метро довелось проходили кілька коридорів, робити круті повороти і навіть підійматися на ліфті. Так ми пересаджувались ще кілька разів і я зовсім заплуталась. Здавалось, що це триватиме вічність. І розпитати свого супутника я не могла, навіть, коли ми займали чергове місце у вагоні, бо навколо були сторонні дворфи. Тож з усіх сил робила вигляд, що так і треба.

Судячи з усього, вже настав ранок, бо ліхтарі поступово гасли, зате розгорялися прожектори високо над головами. Дворфи й досі за звичкою імітували зміну дня та ночі, хоч давно вже не залежали від сонця та місяця.

Молін і так був мовчазним а дедалі ставав усе похмурішим. Тільки один раз шепнув на вухо:

- Нас вже, напевно, шукають. Ех, раніше слід було виходити. Дозвольте, я візьму вас за руку, боюсь, щоб ви ніде не загубились, міледі.

- Звичайно, Моліне. Нам ще довго подорожувати метро?..

Та напівкровка вже тягнув мене вперед.

Наскільки я розумію, до мого рюкзака були покладені найлегші речі, і все ж ремені вже почали натирати плечі. Дворфів навколо ставало все більше,  і я вже почала побоюватись, що нас знайдуть і повернуть до королівського палацу. У поїзді, в якому ми зараз їхали, вже не видно було добре одягнутих дворфів та дворфинь, самі робітники в однакових робах, тож ми виділялися серед натовпу, мов дві білі ворони на смітнику.

Вийшли ми на останній зупинці останніми. Робітники один за одним звертали до рудника, а ми затримались, поки останній зник за поворотом, і рушили в протилежний бік. Перед нами маячив вхід до печери. Останні кроки по мармуровій плитці під світлом прожекторів - і нас поглине темінь незвіданих підземних лабіринтів.