Глава 20. Змовники.

Охоплена надією, я вирішила спонукати Моліна до втечі.

- А скажи мені, друже…

Юнак підняв на мене очі, у яких плескалось таке здивування, що я мимоволі замовкла.

- Друже? Не називайте мене так, міледі!

- Але чому? Не я узяла тебе в полон і нічим перед тобою не винна. Хіба що тим, що кілька днів не знаходила хвилинки, щоб познайомитись із тобою. Та ти сам бачив, яка божевільня навколо…

- Ні-ні, міледі! Я маю на увазі, що вам не слід називати мене другом, бо це суперечить усім законам Дворфії! Я щиро вдячний вам за інтерес до мого життя. Ви й так приділяли занадто багато уваги! Минулий господар згадував про мене лише тоді, коли треба було кудись вийти, бо це престижно - мати таке «звірятко». Він ніколи не поцікавився, чи нагодували мене, ніколи не потурбувався, на чому я маю спати. Я проводив дні, очікуючи господаря коло вхідних дверей, а вночі пробирався до бібліотеки, щоб зовсім не здичавіти. А ви, міледі, ви - зовсім інша. Ви - свята!..

Я знітилась.

- Ніяка я не свята, звичайна людина. І, добре, я не називатиму тебе другом у присутності інших, але, коли ми будемо наодинці, залишаю за собою це право, тому що так ставлюсь до тебе. Ти ж врятував мене від зазіхань того нахаби Гая! До речі, я хотіла запитати, тебе не покарають за те, що ти… вкусив принца?

В сірих очах юнака блиснув веселий вогник:

- Я не громадянин Дворфії. Ви, міледі, моя господиня, і лише ви можете мене покарати.

Я розпливлась у посмішці.

- Маю не карати, а, навпаки, віддячити. До речі, скажи, Моліне, чому ти вирішив захистити мене?

- Тому що ніхто не має права ображати жінку!

Отакі принципи!

- Моліне, якби я зняла з тебе нашийник, ти б втік?

- У ту саму мить, - чесно відповів юнак.

- Я зроблю це, - мовила твердо.

- Я - цінна річ, мене не слід відпускати.

- Ти - не річ, не домашній улюбленець, не раб! У країні, звідки я родом, немає рабства, і розумних істот не перетворюють на престижних тваринок! Ти - вільний за народженням і маєш бути вільним!

Юнак дивився недовірливо своїми гарними сірими очима і мовчав.

- То що, ти згоден?

- Як я можу відмовитись від такої пропозиції? - В очах Моліна надією засяяло сонце, якого він міг більш ніколи у житті не побачити. - Коли ваша ласка, міледі…

- А… мене міг би прихопити із собою?

Напівкровка здивовано примружився і покачав головою:

- Не розумію вас, міледі… Нащо такі запитання? Ви у Дворфії - коштовність, чистої води діамант, перед вами відчинені усі двері. У вашому розпорядженні незлічені багатства. Незабаром ви станете дружиною одного з принців, справжньою принцесою, а згодом і королевою…

- А якщо мені не потрібно все це? - обвела рукою. - І в жодного принца я не закохана! І багатства без теплого сонця та зоряного неба не милі! І я не хочу, щоб через мене дворфи повбивали одне одного, а до цього йде!.. То що, візьмеш мене із собою?

- Ви шуткуєте, міледі, чи… серйозно?

- Та я ще в житті не була настільки серйозною!

- Якщо це не жарт, і ви справді готові відпустити мене, то я візьму вас із собою, міледі, - В очах майнула дитяча довіра.

- Яким чином я можу зняти з тебе нашийник, Моліне?

- Минулий господар передав вам разом зі мною документи на володіння та ключ.

- Справді? Треба дістатися до моєї колекції подарунків. Не знаю, вона ще у королівських скарбницях чи вже перевезена до бурштинового палацу, який подарував Хром Третій? - мовила задумливо.

- І ви згодні втратити це все, міледі? - недовірливо похитав головою напівкровка. - В це майже неможливо повірити.

- Все, що майже неможливе, є можливим, мій друже. Намагатимусь знайти ключ максимально швидко.

Тут у двері постукали.

- Міледі! Міледі, ви тут! - почувся стурбований голос Дори.

Молін коротко вклонився, неначе високопоставлений лорд, і зайняв звичне місце коло дверей. Я зробила глибокий вдих-видих, стерла з обличчя посмішку і пішла відчиняти.

- Міледі! - камеристка увірвалась до кімнати, за нею слідувала трійця охоронниць. - Пробачте, пробачте! Але я так злякалася, коли король залишив Кам’яний Сад, а вас там не виявилось! Ми шукали вас! Боялись, що з вами щось трапилось лихе!

- Трапилось, - коротко відповіла я.

Охоронницями виявились вже близько знайомі мені Ніра, Екла та Беті, тому я махнула їм, щоб не соромились, а заходили та сідали.

- Я заблукала у тому Кам’яному Саду. Його величність вирішив ще залишитись, а я захотіла піти. Вийшла не на ті двері, не знала дороги, не уявляла, як вас знайти. А потім натрапила на принців Гая та Тіра. Вони… Вони вели себе вкрай нахабно і почали домагатися мене.

- О, міледі! - Дора злякано прикрила рота рукою.