Глава 13. Не все то золото, що принцом зветься.

Королева мала гарне земне ім’я Матильда. Серед її предків десь у шостому коліні була бабця-людина, тільки завдяки цьому вона мала право носити людське ім’я, як носій геному. Таке правило стосувалося лише жінок. Втім, в ній вже нічого від людини не спостерігалося. Звичайна собі гномка, не надто молода (це й зрозуміло, бо вже сини дорослі), не надто гарна (буває, що жінка і в сімдесят носить на собі ознаки минулої краси, та це не той випадок), не надто, як я зрозуміла, задоволена моїм вибором. У неї ж, бачте, три сини-красунчики, а я вибрала її пасинка. Звісно, образа на усе життя. Мабуть, слід було зупинитись на молодшому принцові, бо свекруха як незлюбить, то край. І чому хороша думка завжди приходить заднім числом?

Ми поснідали у тісному родинному колі: король, королева, п’ятеро принців і я, та настрою це не додало, бо щасливим почувалися лише Рут та Хром Третій, а усі останні - нещасними. А далі навіть поміркувати про своє сьогодення стало ніколи, бо у Його величності вже був розписаний план для мене, для цього навіть виділена була карета-автомобіль з водієм та охороною.

Бані,  салони, кравчині, магазини дрібничок. Усюди мене супроводжувала одна з приставлених дівчат, камеристка на ім’я Дора та безіменний раб, який зазвичай очікував мене у передпокої, присівши навпочіпки десь у кутку, що мене дуже нервувало. За весь час ні слова ні півслова від нього не почула. Гарний на вигляд молодий чоловік, та чи безпечно знаходитись поруч із ним? Може, у нього проблеми із розумовим розвитком? Чи то так гнітить його рабське становище?

На обід ми зайшли до одного з місцевих ресторанів, бо король дозволив до вечері не повертатись.

- Маємо щось замовити для юнака, - озирнулась я на раба, який знов залишився чекати на нас коло входу.

- Ні, не треба, про нього потурбуються, - заспокоїла мене Дора, мов про собаку сказала.

- У нього є ім’я?

- Треба зазирнути у документи, які вам передали разом із рабом, міледі.

Хм, і де ж шукати ці папірці? Слід буде поцікавитись.

Нас запросили за столик у ніші. Ресторан продовжував традицію надмірної розкоші. Надмір пальм та квітучих кущів у діжках (Звісно, штучних, бо де б під землею знайшлись живі?) Вигадливої форми басейн серед зали, із золотистими та червоними рибками (Маю підозру, що теж штучними). До речі, а що ж вони тут їдять, коли немає під землею ні рослин, ні тварин? За сніданком я майже нічого й не спробувала. По-перше, виглядало усе стрьомно, по-друге, шматок у рота не ліз, поки у нього зазирала майбутня свекруха. Тепер я мала чіткий намір з’ясувати, як тут справа з харчами.

Дора, чорнява дворфиня років тридцяти на вигляд, з виразними варениками-губами та родимкою під носом відкрила переді мною меню.

- Вибери сама, - запропонувала камеристці, - я ж не знаюсь на ваших стравах.

- Я б порадила м’ясне рагу.

- І з якого ж м’яса воно приготовлене?

- На вибір: з кротів, кажанів чи дацюків.

- Пацюків?

- Дацюки - це невеликі тваринки, популярні у Дварфії, їх розводять на фермах, та зустрічаються й дикі.

Назва мені нагадувала звичайних пацюків. Кажани - то миші, хоч і з крилами. Хіба що кротика спробувати? Та й то не дуже мене така страва спокушає…

- А ще що є?

- Можна замовити запечену цілою печерну саламандру. Можна рибку.

- А звідки ж риба? - здивувалась я.

- О, у нас доволі підземних водних резервуарів. Озера, ріки, навіть цілі  моря, тож риби вистачає. До речі, я б узяла суп з молюсків. Як гарнір - підсмажені павуки чи запечені та посипані сіллю черв’яки.

- Досить, досить! Виберемо щось із морепродуктів. Суп, смажену рибу…

- І пудинг! - радо підхопила Дора.

- З?..

- З молюсків.

- Бери собі, я пропускаю. Я що можна попити?

- Чисту воду або напій з молюсків.

- Тоді воду. А щодо алкоголю?

- Простолюдини женуть самогон з морепродуктів (От чим гноми схожі на людей - вигнати вогняну воду примудряться з будь-чого!). Тільки таке п’ють лише простолюдини, - скривилася Дора, мов середа на п’ятницю. - Знать вживає коктейлі з молюсків (Зрозуміло, у вищеназваний напій просто долили самогону!) або, на великі свята, королівський коньяк.

- І що ж то таке?

- Ніхто не знає достеменно, та є такі місця, де по кам’яній стіні по краплі стікає цей дивний напій. Місць таких вкрай мало, тому й напій цей надто дорогий. Його зберігають у глиняних глеках без доступу повітря.

- О, здається такий глек мені подарував один з претендентів! Треба пошукати, поки ніхто не прихватизував.

Тільки-но нам принесли замовлення, як знайшлось, кому зіпсувати мені апетит.

- Які люди! Моя майбутня невістка! - підсів з одного боку принц Гай.

- Даремна надія та зруйновані мрії, - з іншого без дозволу примостився Тір.

Юнаки вже були  напідпитку, про що говорили посоловілі очі та характерний запах, і, схоже, пили вони якраз «плебейський» самогон.