Глава 11. Усі мрії збуваються!

За непримітними дверима знайшлась і туалетна кімната, і душова. Дворфиня допомогла мені позбутися залишків святкової сукні, за одну хвилину обмила під теплим душем, за десять секунд витерла. Я й не супротивилась, бо розуміла важливість моменту. Зукі повернула мене обличчям до дзеркала на всю стіну і  кудись побігла. А я отримала змогу роздивитись себе після усіх перипетій, що впали на мою голову.

Плаття, звісно, шкода, та після карколомного падіння я ціла, нічого не зламала, і то вже добре. Синці по усьому тілі завдяки липкій мазі, яку ледве вдалось відмити, вже не фіолетові та не сині, а жовті, що надає мені екзотичного вигляду. Обличчя, на щастя, майже не постраждало. На голові, звісно, вороняче гніздо.

Заскочила Зукі з двома костюмами, які підібрала на око. Перше ідеально підійшло. Це був брючний костюм. Тоненька сорочка ніжного абрикосового кольору, з широкими рукавами та жабо. Розшитий коштовним камінням білий камзол. Еластичні білі брюки, швидше схожі на лосини, бо ніжно обійняли мої ніжки. М’які зручні чобітки теж абрикосового кольору сіли, як влиті, тільки незвично, що без підборів.

Зукі чеснула мене гребінцем лише спереду, а останнє волосся згребла під густу, інкрустовану дрібними діамантиками сітку, щоб не видно було, що нечесане, і потягнула до кабінету Головного лікаря.

Король тільки глянув, навіть комплімента не відвісив, як годиться. Поруч «тусувалося» ще з десяток охоронців… точніше, охоронниць, бо були вони жіночої статі, значно дрібніші за чоловіків-дворфів, з яскравим макіяжем на виразних, досить симпатичних, обличчях. Пояси у них були обвішані зброєю, зброя була і в обох руках. І не списи та сокири, як я раніш уявляла підземних мешканців, а надсучасні екземпляри, про силу яких можу лишень здогадуватись. Дивились на мене дворфині не надто приязно, що й зрозуміло.

- А що, в охороні у вас служать жінки? – не втрималась, щоб не запитати.

- Більшість, звісно, чоловіки, та зараз усі вони у черзі, щоб зустріти землянку та «балотуватися» на роль її судженого. Давай-давай, Діано, вперед!

Галас, стуки та зойки свідчили, що затримуватись, і справді, не слід.

- Кіна, Сіта – розчищати шлях, Віса, Ніра, Лура – зліва, Піта, Мурі, Екла – справа, Беті, Уррі – прикривати тил. Вперед, дівчатка мої!

Імена у дворфинь були, на відміну від чоловічих, прості та невибагливі. Охоронниці живо вибудувались у вказаному порядку і ми, пройшовши невеличкий коридор,  вивалились на вулицю. Точніше, це була не вулиця, а величезна площа у надрах землі. Розгледіти та оцінити архітектуру країни Дворфів не вдалося, бо забита площа була під зав’язку претендентами на мої руку та серце. Вже, здається, й побилися, бо під ноги дівчатам, що рухались переді мною, прилетів контужений дворф, зупинили його лише ноги охоронниць у важких, оббитих металевими полосами, чоботях. Постраждалого підняли за шкірку, трухонули і поставили на ноги. Він, хитаючись, зайняв місце серед інших претендентів. Ух, гарячі голови. Та, тільки-но я показалася, зависла повна тиша.

Дивись, Діано, і радій. Скільки представників чоловічої статі домагаються твоєї уваги! Я й у рідному світі подобалась хлопцям, бо, можу сказати не соромлячись, симпатична, приваблива, хоч не 90-60-90, та фігуриста, усе, що треба, при мені. Та там мене трохи побоювались через те, що любила покритикувати, а вади знайдуться у кожного. Ідеальні, так би мовити, горішні ельфи взагалі на мене, як на жінку, не дивились. І ось тепер – повна, абсолютна, безпрецедентна увага, обожнювання, захоплення, бажання кинути світ до моїх ніг! Насолоджуйся і вибирай найкращого з найкращих!

Єдине серед купи жирних плюсів виявилось мінусом. Дварфи, яскраві, брутальні, шляхетні, міцні, накачані, плечисті, були на голову, на півголови нижчі за мене. Лише кілька особин здавались приблизно мого зросту. Хотілося б трохи іншого… Правда, зріст – це не головне, аби дварф хороший був… Та трохи вражало. Зрозуміло, чому так прагнуть вони влити до своєї генеалогічної історії людської крові. Виявись я хоч страхолюдиною – була б нарозхват. І це, звісно, дещо знижало моє самозахоплення. Та нехай, переживемо. Головне – цей квітник претендентів, серед яких я зараз маю вибрати нареченого. Ух!

Я обвела поглядом дворфів, що стояли найближче. Усі гарні. Відчуття таке, як у дитинстві, коли мама дала грошину на нову кофтинку, а перед тобою цілий універсам привабливих шмоток. Хочу отого, чорнявого, з пекучим поглядом, оцього, руденького, з м’якими сексуальними губами, а ще он того, що заклично косить ліловим оком. Заверніть, будь ласка, поодинці у подарунковий папір та перев’яжіть червоними стрічечками. А багатомужжя тут не практикується? Ні? Шкода…

Поруч зі мною матеріалізувався Хром Третій, полегшено витираючи мереживною хусточкою спітніле чоло. Вирішив довести мене до кондиції, шепнувши на вухо:

- Діано, котрого б з моїх синів ти не вибрала,  зроблю його спадкоємцем, а згодом і трон передам. Будеш королевою дворфів. Тільки ж з моїх синів вибирай!..

Я переможно посміхнулась. Король переді мною плазує, благає, намагається підкупити. Корона попереду маячить. Чудово!

Охоронниці пропустили першого претендента, король особисто представив його, притримуючи мене під лікоть.

- Іланпатерус Трахдарапут Гром Високорослий, Вбивчий Меч, принц Платиновий, володар Яхонтових та Алмазних копалень, мій старшенький, - король багатозначно посмикав мене за руку. – Чемпіон королівства у боях на мечах, чемпіон верхнього ярусу у шахових турнірах, послідовник Гога та Магога, винахідник п’ятого колеса до воза.