Глава 10. І знов королівські проблеми.

До тями мене привели волога та прохолода. Хтось дбайливо протирав мокрим рушником моє чоло. Пам’ять поверталась уривками.

Вуглинка, якій вдалось спокусити гарного чорного єдинорога…

Молодший принц, який видався таким добрим, зворушливим, приязним та дружелюбним, принц, з яким я вже у думках власний палац побудувала, висячі сади на заздрість Семираміді заклала, чотирьох… ні, трьох малят народила, зізнався по-свійські, як ліпшій подрузі, що він по хлопчиках. А-а-а! Яке розчарування!

Земля здригається…

Діра у надра, якою я лечу. Спантеличені очі принца та його простягнуті руки…

Шалена гірка. Гадаю, мені на все життя вистачить адреналіну. До Диснейленду вже й навідуватись не варто, бо французькі круті атракціони видадуться мені тепер грайкою для молодшої групи дитсадка.

І все ж я, здається, жива. Правда, почуваю себе, мов відбивна котлета, та смажити не дамся. До речі, як же пити хочеться… І я, не розтуляючи очей, спробувала злизнути краплину, що покотилася по щоці.

Невідомий, що протирав моє обличчя, зреагував швидко. Щось холодне, металеве, опинилось між моїми зубами, не дозволяючи закрити рота і щось неймовірно гірке та огидне потекло до рота. Я хотіла викашляти ту бридоту, та чужі пальці ухопили мене за носа і вміло надавили, щоб я закинула голову назад і ковтнула. Стравохід обпекло. Все. Не вбилась під час карколомного спускання з гірки, так вирішили отруїти! Невже не можна було підібрати якийсь більш гуманний спосіб? Чи хоча б смачнішу отруту? Я загарчала, закашлялась, почала вириватися.

- Дівчина прийшла до тями, Ваша величносте! – почувся чоловічий сиплий голос. – Вона в повному порядку, абсолютно здорова і чистокровна людина!

Яке тут «у порядку»? Божевільний якийсь! Я вся побита! Мене отруїли! Я… Га? А й справді, раптом відчула себе значно краще. Печія у горлі стихла і тілом розливалось приємне тепло. Голова майже перестала боліти, в очах розвиднілось, я навіть змогла піднятись на ліктях, щоб роздивитись, куди потрапила і де мої речі. Речей, звісно, ніяких у мене не було. А потрапила я до якогось приміщення, що нагадувало чи то медичний кабінет, чи то кунсткамеру. Я, значить, лежу на м’якій зручній лежанці під світлом прожекторів та в оточенні якихось незрозумілих приладів. Усі стіни заставлені скляними стелажами з банками, пляшками та контейнерами, в яких видніються усілякі органи, зародки та інша бяка. Наді мною стоїть квадратної статури сивий зморшкуватий чоловік з шикарними вусами та бородою, що прикриває груди. На ньому блакитна хламида. В руках він тримає склянку з темною маслянистою рідиною. Незнайомець дивиться по-доброму з-під кошлатих брів і простягає мені склянку:

- Слід випити ще хоч трохи, щоб уникнути негативних наслідків через забиття…

Голос звучав з якимось дивним акцентом, та й слова мали якісь чудернацькі закінчення, та я цілком розуміла незнайомця, що радувало. Отже, це – лікар, а ота гидота – ліки. Коли б я дійсно відчувала себе зараз ідеально, то послала б усіх гуляти лісом. Та в голові ще паморочилось, тіло боліло і рука, яку я простягла, трусилася. Тому я ухопила склянку і швидко, щоб не злякатися і не передумати, перехилила її вміст до рота. Виматюкалась, жбурнула вже порожню склянку на підлогу, захлинулась від надмірно негативних відчуттів у шлунку й животі, мало не впала з лежанки, «дохтор» притримав, прокашлялась, прокліпалась і затихла з блаженною посмішкою. Біль та печія минули, і стало легко-легко, захотілося жити, їсти, пити, спати, погуляти, в кіно і на море. Ну, і ельфійського принца. Все відразу.

- Не забагато випила? – почувся владний голос звідкись збоку.

- Жити буде, Ваша величносте,  - заспокоїв царствену особу лікар.

Що ж мені так везе на правлячі династії? Я спробувала піднятись на ліктях, щоб роздивитись нарешті співбесідника доктора.

- Я вже можу з нею поговорити?

- Так, Ваша величність. Я залишу вас.

З цими словами доктор натиснув на важіль і лежанка перетворилась на крісло. Моєму погляду представ добряче схожий на доктора статурою та характерними особливостями чоловік у короні, прикрашеній крупним коштовним каменем блакитного кольору. Мабуть, дорогим. Мені б отой камінчик виколупати – і додому. У короля була лисіюча маківка, зате з вусами та бородою повний порядок. Одягнений він був пишно, занадто пишно. А сидів на звичайнісінькій табуретці, перебираючи кострубатими пальцями чотки.

Доктор вклонився і залишив кабінет. Я сіпнулась, та король простягнув руку, зупиняючи мій порив.

- Сиди, сиди, дитинко! Поговоримо по-свійськи, по-домашньому, без зайвих церемоній.

Так, то й так. Але тут я опустила очі і побачила свої вкриті синцями ноги і подрану на лахміття сукню! Дорога дизайнерська сукня, придбана для того, щоб сяяти на весіллі сестри, після польоту до центру землі перетворилась на ніщо! І я в такому вигляді перед двома чоловіками, хоч і літніми? І я в такому вигляді перед королем? Соромно як… Ні, хай їм буде соромно, що не подумали над тим, що постраждалу слід переодягнути. Бажано у діаманти.

Король спіймав мій погляд.

- Не соромся, дитинко, ти гарна у будь-якому вигляді.

- І де я?

- Глибоко-глибоко під землею, у королівстві Дворфів.

- То ж ви також ельфи? – згадала я.