Глава 9. Очарування, розчарування та карколомні гірки.

Вуглинка, яка йшла першою, зупинилася і повідомила досить спокійним голосом:

- Увага! Звірозайці!

Командир загону скомандував:

- Десяток нападу – до бою!

Десять бійців виїхали наперед, одночасно починаючи трансформацію. Розширеними очима дивилась я, як воїни змінюються. Вони, продовжуючи сидіти верхи, набували звіриних рис, а точніше, вовчих. Вкривалися хутром руки і витягувались пазурі, видовжувались обличчя, блискаючи довгими лезами зубів у пащеках. А ще на спинах виростали справжнісінькі чорні крила! То назва Древні Летючі Вовки - то не в переносному значенні?!

Водночас змінювались і чорні єдинороги, вони ставали нижчими, але міцнішими, на очах виростали роги десь до метра довжиною, на суглобах з’являлися гострі гаки. Губи підіймали довгі ікла, що швидко видовжувались.

- Бойова трансформація, - пояснила мені Вуглинка. – Зараз вони розберуться з цими довговухими. Розплодилися останнім часом…

Воїни, що залишилися, обступили мене щільним колом, не дозволяючи ніякій небезпеці навіть наблизитись. А десяток нападу вже кинувся на хижаків. Милі пухнасті зайчики стрибали на бійців, у стрибку перетворюючись на зубастих монстрів, та їх зустрічали мечі, пазурі, ікла та копита. Шматки звірозайців летіли врізнобіч і через кілька хвилин від нападників не залишилось жодного живого та цілого.

Ельфи та їхні конячки повернулись до звичайного вигляду, і ми рушили далі.

- Винищуємо їх сотнями, а вони все плодяться і плодяться, - хитнула головою Вуглинка.

Я згадала кроликів, яких завезли колись до Австралії, а вони, через відсутність природних ворогів, розплодилися так, що це виявилось згубним для флори, привело до вимирання багатьох видів місцевої фауни і стало причиною ерозії землі.

- Треба вивести монстро-лисиць…

- Що? – повернула до мене голову Вуглинка.

- Кажу, слід створити монстро-лисиць, щоб під’їдали хижих зайців.

- А це ідея, - задумливо мовила є[11] диноріжка.

Так за невимушеною розмовою ми дісталися озера. Загін залишився під покровом хащі, а Вуглинка вивезла мене до того самого місця, де учора ми зустрічали схід місяців разом з Натаніелем. Кобилка присіла, підставивши коліно, щоб мені було легше спуститись. Я присіла на деревину коло залишків вогнища, як і учора. Вуглинка не відходила, вдивляючись у той бік, звідки мали з’явитись світлі.

- На підході, - прошепотіла. – Зараз будуть… Раз, два, три…

Тут і я побачила вершників у світлому одязі на білих єдинорогах. Попереду їхав молодий красунчик. По ідеальних ельфійських рисах можна було здогадатись, що це брат вже знайомих мені принців. Тільки в ньому не було нічого від депресивного вигляду Натаніеля та надмірної гордовитості Таріеля. І ніякого надприродного захоплення я не відчувала. Тільки природне, бо юнак був вродливим, приємним, привабливим, та якимось простим, домашнім, ніби друг, якого знаєш багато років. Волосся принца злегка розтріпалось на вітрі, та це придало йому милого хлоп’ячого вигляду. На принцові була тонка сорочка з широкими рукавами, розстебнута на грудях на два ґудзики, зручні обтягуючі брюки та невисокі чоботи. Усім своїм невимушеним виглядом він нагадував хлопчака, а чарівна усмішка, коли він побачив мене, затьмарила образи усіх принців, яких я зустрічала раніше. Ось він, мій ідеал! Нарешті!

Принц зупинив кавалькаду і легким помахом руки звелів відступити, а сам зіскочив з єдинорога і поволі підійшов, розглядаючи мене з безпосередньою цікавістю.

- Привіт, чарівна діво!

- Привіт, чарівний принце! – відповіла я, сяючи, мов квітневе сонечко.

- Звідки ти знаєш, що я принц?

- Бо я чекаю на тебе.

- Цікаво, - ельф присів на деревину з другого боку залишків багаття.

Тим часом мою увагу привернув єдиноріг принца, якого він залишив під деревами. Високий на ногах, неймовірно гарний та гордовитий, він пофиркував і перебирав ногами. Вуглинка теж тупцювала на місці, обмахуючи себе довгим хвостом. А коли єдиноріг призовно заіржав, бічком, бічком рушила до нього і через мить обидві істоти зникли у березняку. Ой, здається, через декілька місяців королівська стайня поповниться лошаками-гібридами у вигляді смугастих зебр. Хоча можливі варіанти: лоша біле з чорними плямами, лоша чорне з білими плямами.

- Дамо їм час, - посміхнувся принц. - Розкажи, хто ти і звідки взялась у цьому дикому місці?

- Мене звуть Діана, я потраплянка. Ось потрапила до Країни Ельфів позавчора увечері – і одразу у вир подій.

Принцесою вирішила не називатись, бо світлі ельфи якимось чином навчитись слухати новини і знають, що українських принцес не буває. Тож казатиму правду. Хай покохає мене таку, яка я є. Коли він – моя доля, то не відвертиться.

 - Ти така мила, Діано! – голос принца звучав так щиро, що я просто танула. – Я такий радий, що зустрів тебе!

- Я теж рада!

Та раптом обличчя ельфа стало сумним.

- Шкода лише, що привели мене сюди невеселі справи. Я шукаю братів. Старших. Уяви собі, спочатку зник один, потім його пішов шукати другий і теж не повернувся. Прибіг лише його єдиноріг і повідомив, що братів захопили в полон темні лунодріми!