Глава 7. Двір темних та як мене послали.

Воїн, який був, видно, командиром загону, злегка кахикнув, нагадуючи про себе. Темний принц перевів погляд на нього.

- Ваша високість, що накажете робити із полоненими? – наважився запитати той.

- Високі птахи потрапили нам до рук, - задоволено посміхнувся Ельдар. – І це дуже вчасно, дяка небесам! Поки що під замок обох, якщо вони не мають бажання вести світську бесіду. Тільки окремо.

Таріель сам покрокував у бік виходу, похитуючись на кожному кроці. Конвоїри поспішили за ним. А Натаніеля знов потягли, мов мішок.

Я провела світлих принців поглядом.

- На завадило б лікаря відправити до старшого принца, щоб оглянув… - прошепотіла сама собі, але так, щоб почув Ельдар.

- Що пов’язує тебе зі світлим принцом, леді Діано?

- Нічогісінько, я зустріла його учора, коли потрапила до вашого світу.

- Чому тоді ти турбуєшся?

- Це звичайна людяність. Просто він погано виглядає.

- Ельфи не хворіють.

- Що тоді з ним?

- Просто впав духом. Відпочине – і все минеться.

Я подумала, що й самій не завадило б відпочити. Після незручної їзди поперек спини єдинорога усе боліло, голова крутилася, а ноги відчувались, мов ватяні. Я ледве стояла. Піднесла руку до скроні.

- Пообідаємо разом? – запропонував темний принц.

Я б і не проти, це б допомогло у моїй задумці спокусити ельфа, та шлунок зараз вузлом вивертається і нудить. Мені б полежати.

- Я б відпочила… - прошепотіла слабким голосом, зовсім навіть не придурюючись.

- Проведіть Діану Українську до гостьових покоїв! – звелів Ельдар.

Воїн, що приніс мене до палацу, подивився запитально, чи не слід мене тепер відтягти до покоїв. Мабуть, йому сподобалось. Та мені здалось, що такий спосіб пересування незручно демонструвати перед потенційним нареченим, і я відвела його руку:

- Сама…

Зробила один єдиний крок – і розтягнулася прямо перед принцом, бо в очах почало темнішати, у вухах загули дзвони, а у голові закрутилася карусель.

- Я знав, що дівчата, побачивши мене, падають під ноги, та щоб принцеса… - У голосі Ельдара відчувалась погано прихована іронія.

Це ж треба було так зганьбитися…  В очах зовсім потемнішало, та я відчула, як мого зап’ястя торкнулась чоловіча рука. Темний принц допоміг мені піднятися, спробував поставити на ноги, плюнув на марну затію, підхопив на руки і поніс. Я томно зітхнула і обхопила лицаря за шию. Здається, моє побажання «хочу ельфа» починає збуватись!

Ельдар приніс мене до просторої кімнати у яхонтово-фіолетових тонах, власноруч вклав на ліжко, призвав служницю і наказав забезпечити мене водою та усім необхідним.

- Відпочивай, принцесо. Зустрінемось за вечерею! – прозвучало багатообіцяюче.

Перина виявилась надзвичайно м’якою, а я – надзвичайно змореною, тож тільки-но темний принц залишив мої покої, я заснула спокійним праведним сном із чіткою впевненістю, що саме Ельдар – мій ельф, заради котрого доля закинула мене до чужого світу. Темний? Якийсь там лунодрім чи Древній Літаючий Вовк? Байдуже, аби любив.

Прокинулась я надвечір, потягнулась за склянкою води, впустила її на підлогу, і та розбилась. На шум зазирнула служниця, ні, рабиня, бо вона явно була людиною, а світлі казали, що темні прибульців із  Землі перетворюють на рабів. Тільки моя хитрість з титулом принцеси урятувала мене від незавидної долі. Учора мені було так погано, що я  навіть не розгледіла толком землянку, та зараз мала для цього можливість. Дівчина виявилась невисокою, повненькою, з коротким рудим волоссям. Для мене було справжнім щастям  побачити у чужому світі живу людину і я сердечно обійняла її.

- Дорогенька, як тебе звуть?

- Агнешка, я з Польші.

- І давно ти тут?

- Вже дванадцять років, а потрапила сюди, коли мені виповнилось двадцять.

- Ти не виглядаєш на свої роки, я й зараз не сказала б, що тобі більше двадцяти.

- У Ельфії час сповільнюється навіть для нас, людей.

- Мені так шкода, що ти застрягла на чужині і тобі доводиться прислужувати темним!

- Це моя робота, - дівчина виглядала здивованою. – Мені подобається працювати у палаці і я вдячна Його високості, що дозволив мені залишитись.

- Хіба ти не рабиня? – Світлі ж запевняли, що у королівстві темних лунадрімів на попаданців чекає лише рабство.

- Зовсім ні! Я вільна і я дуже хотіла працювати у королівському палаці, бо це і почесно, і вигідно, і зручно. Вісім років я жила в окремій кімнаті на повному пансіоні, працюючи чотири дні на тиждень по п’ять годин. А потім вийшла заміж за садівника і нам виділили будиночок недалеко від палацу. Зараз, правда, я працюю шість днів по сім годин, сама попрохала, бо ми з Янком вирішили стати батьками, якийсь час я не зможу ходити на роботу, отже, хочу наскладати грошей про запас.

Звісно, дівчина говорить правду, їй нема сенсу брехати, та й виглядає вона не рабинею, а цілком задоволеною життям людиною. Цікаво, брехав світлий принц, чи він і сам не в курсі, як живуть сусіди? Питання, питання… Але те, що у темних відсутнє рабство, мене порадувало.