Глава 6. Моя доля не вмирає.

- Гей! Мене не чіпайте! Я не з ними! І взагалі, я не до ельфів стосунку не маю! Я - принцеса з Землі!

Ага, хтось звернув увагу на мої слова. Мене спакували разом із ельфійськими принцами, швидко та весело. Нападники у чорному замотали моє тіло мотузками, перекинули через спину одного з чорних єдинорогів попереду вершника і рвонули назад, до соснового бору, куди я збиралась вже вовік не потикатись. Вервечкою, один за одним, єдинороги пірнули у хащу, та, на диво, сосни перед ними немов розступались, пропускаючи вільно і навіть гілками не чіпляючи. Тільки як же ж незручно та боляче отак пересуватись, головою вниз а животом вдаряючись об сідло із  кожним кроком єдинорога. Тільки й втішаю себе тим, що це гарний масаж, я й так повною не була, а тепер зовсім буду стрункою, та ще й із синцем на весь живіт Доведеться робити вигляд, що так модно. До речі, куди подівся білий єдиноріг другого принца? Його чомусь не бачу. Зате бачу принца Натаніеля, що висить поперек чорного єдинорога, так само, як і я, тільки попереду, і принца Таріеля – позаду. Навіть розмовляти з ними можна.

- Нель! Це те, що я думаю? Це - темні ельфи, про яких ти розповідав, лунадріми?

- І краще б вони нас на місці вбили, ніж забрали у полон, - похмуро озвався принц.

-  І нащо я повернулася?.. Я ж ні у чому не винна! Їм потрібні були лише світлі принци… – прошепотіла сама до себе, та ельф почув.

- Я ж казав тобі, Діно, не ходити до соснового бору! Мало що звірозайця приманила, так ще й другу біду накликала! Темні прийшли по твоїх слідах!

- А що я зробила їм лихого?

- Темним не завадить зайва рабиня. А через тебе і ми з братом попалися, мов мухи у павучі тенета.

- То я ще й винна? Менше треба було сперечатись та закидати збою у кущі! Зчепилися, мов малі хлопчаки!

- Ти мене хлопчаком назвала? – обурився старший принц.

- Облиш, брате, - озвався Таріель. – Перш за все винен ти сам, що втік з дому, наче, й справді, підліток, у якого гормони киплять.

- Які гормони?! Ти знаєш, чому я залишив домівку!

Тут вершник, що віз Натаніеля, штрикнув його у бік, звелівши замовкнути. довелось далі їхати мовчки, а від нічого робити – зайнятися самокопирсанням. Треба визнати, що повернення додому відсовується на невизначений час. Але ж не скорбіти через це? Я потрапила до Країни Ельфів, про що тисячі толкієністів півжиття віддали б, отже, треба скористатися ситуацією і дізнатись про цей світ якомога більше. Щоб, коли повернусь, хоч не повідомити на весь світ, що зналася з ельфами, до психушки я не збираюсь, так хоча б книжку написати про свої пригоди. Коротше, слід розслабитись і отримати задоволення.

Розслабитись у такому висячому положенні, звісно, не вдалось. Навпроти, вже й боки всі повідбивала, і голова почала паморочитись. Добре, що дорога виявилась не надто довгою. Видно, зараз королівство темних наблизилось, і якісь там п’ять ліг єдинороги проскакали, мов на прогулянці. Вивернувши голову я побачила місто. Двоповерхові будинки у чорних тонах нагадали мені наші АТБ після ремонту. Крім того, то тут, то там підіймалися угору башти у вигляді високих шпичаків, чи то таким чином були прикрашені багаті маєтки, чи то якісь ритуальні будівлі. Із дзвінким цоканням проскакавши по бруківці з чорного каменю, єдинороги завернули до, мабуть таки, палацу, бо грандіозну підковоподібну будівлю у кілька поверхів вінчало аж дев’ять шпилів. Точно, королівський палац.

Заїхавши на подвір’я, вершники спішились, а потім постягали нас. Звісно, йти самостійно після такого способу пересування було неможливо. Нас підхопили під руки по двоє воїнів і повели у бік широких сходів, які вели до арочних двостулкових дверей. Старшого принца взагалі тягли, мов мішок із картоплею. Його брат щось буркотів, протестуючи, і намагався крокувати сам, хоч виглядало це просто смішно. Я ж одразу вперлась ногами у бруківку.

- Гей, хлопчики! Стійте! Вас, що, не вчили, як слід поводити себе з принцесою? Я ж таким чином черевички попсую! Хіба не можна занести принцесу до палацу на руках? Хочете, щоб вам потім гикнулося? - І посміхнулася так… по-доброму.

Воїни перезирнулися, один з них підхопив мене на руки і поніс. Ну, от, зовсім інша справа. Таким чином ми усі опинилися у палаці, де на чорному троні з високою спинкою у вигляді променів, сидів, як я вирішила, місцевий правитель. На мене не накотило бездумне любування, як тоді, коли я побачила Таріеля на білому єдинорозі. Гадаю, то все були єдинорогові штучки, якась магія. Але я не могла не захопитись величною фігурою нудьгуючого темного короля. Він розкинувся на троні у невимушеній позі, витягнувши ноги на невеличку табуретку і підперши кулаком підборіддя. Такий собі аристократ. Довге темне волосся, золотий обруч на чолі, смаглява шкіра, тонкі риси, виразні вилиці та вольове підборіддя. Ідеальна зовнішність. А ще стрункий стан, довгі руки та ноги… Про що я розповідаю? Ви, що, ельфів не бачили?

Коли нас представили під світлі очі… пардон, темні очі володаря, він лише око скосив у наш бік.

Воїни у чорному попадали на коліна, точніше, на одне коліно, впустивши при цьому Натаніеля, що безвільно висів у них на руках. Таріель втримався на власних ногах, і стояв, похитуючись та задираючи при цьому носа угору. Воїн, що приніс мене, теж опустився на одне коліно, та продовжував при цьому утримувати мене на руках, що було не зовсім зручно, точніше, зовсім не зручно. Мабуть, саме цей факт вразив володаря, бо його примружені очі покруглішали і в них загорівся вогник цікавості.