Глава 5. Другий принц, мої коливання та новий поворот.

І хто ж це набрався нахабства мене будити? От що за невихованість? Я, можливо, усю ніч не спала, схід місяців зустрічала.

Розплющила одне око, продовжуючи мружитись, бо обідішнє сонце просвічувало крізь мереживо листяного лісу і било у очі. Вау! Те, що я побачила, примусило мене перетворитися у м’яку жуйку, що розтанула на сонці. А побачила я ельфа. Не такого прим’ятого та депресивного, як минулий. Цей ельф спину тримав прямо, голову високо і поглядав гордовито згори вниз. Втім, як би він міг поглядати по-іншому, коли сидів верхи на справжньому єдинорозі?

Навіть не знаю, хто вразив мене сильніше, незвичайний вершник чи незвичайний «кінь».

Ельф був увесь у білому. Білий костюм із золотим оздобленням, білі ботфорти із золотими шпорами, білі рукавички, на грудях золотий масивний ланцюг з круглою бляхою, на якій викарбуване стилістичне сонце, яке перетинає гілка з трьома листочками.  Лляне волосся, гладке та блискуче, спускається до самої талії, волосинка до волосинки. Очі яскраво-сині, вії мов нарощені, губи тонкі, але гарної форми, блідо-рожеві, риси витончені. Вушка… Вушка великі, як і в Натаніеля, з гострими кінчиками, і аж просвічують рожевим на сонці. Красень неймовірний! Оце вже мій ельф. Зараз за білі рученьки візьме, перед собою на єдинорога посадить, на вушка почне компліменти нашіптувати, мов, усе життя чекав на нашу зустріч.

Єдинорог під ельфом був сніжно-білим, а збруя – золотою. Довга грива спадала хвилями, мов після салону, і ледь-ледь ворушилася під легким вітерцем. Білий ріг довжиною з півметра, тонкий і гострий, був напрямлений в мій бік. Лише карі очі вибивались із загального образу. Дивився він насторожено, ніздрі тріпотіли від подиху і доносилось легке скептичне фиркання.

Мене обійняла хвиля незвичних почуттів. Першим порухом було підбігти, обійняти чудову голову єдинорога, притиснути до грудей, гладити його, чухати за вушком. Другим порухом було обійняти ельфа, притиснути до грудей, гладити його, чухати за вушком… Я не повторююсь? Пробіглась по почуттях. Дійсно, хочу цього ельфа, завалити на траву і узяти силою. Чи віддатись йому? Цікаво, можна віддатись силою, якщо він не схоче?

А ще хочу погладити єдинорога…

Я мало не кинулась виконувати свої забаганки, і раптом згадала, що єдинороги обожнюють незайманих. А в мене з цим, гм… проблема. Все ж я не у лісі жила, а в студентському гуртожитку, і не шістнадцять мені, а двадцять два. А єдинорог не дарма носом тягне, принюхується. Зараз зрозуміє, що я не незаймана, і рогом мене, рогом!.. До речі, ніколи не приходило на думку, а зараз прийшло, нащо єдинорогам незаймані, га? І нащо їм отой ріг? Може для того, щоб здійснити дефлорацію? Мене від цих соромних думок аж пересмикнуло – і з очей немов шори зняли. Бажання віддатися ельфу та погладити єдинорога, чи то у зворотному порядку, погладити єдинорога і віддатися ельфу, зникло у мить, мара спала.

Я потерла скроні. Так, добряче мене «приклало». Цікаво, це вплив ельфа чи єдинорога? Чи обох одразу? Від Натаніеля я нічого подібного не відчувала. Довелось пережити кілька незабутніх хвилин, зате тепер я бачу перед собою звичайного вродливого ельфа і звичайного гарного єдинорога. І сприймаю ситуацію адекватно, навіть дещо скептично.

- Підіймайся, смертна! – досить неприємним тоном продовжив командувати ельф.

-  Підіймусь, коли сама схочу, - сердито відповіла я, спираючись спиною на стовбур берези. – І нічого обзиватись. Безсмертний знайшовся! Безсмертний? Так я зараз це виправлю!

Обличчя у вершника витягнулось і набуло здивованого виразу. Рогатий коник зацікавлено схилив голову на бік.

- Не безсмертний я, - примирливо мовив ельф. – Просто наша тривалість життя проти людської  значно більша. До того ж ми не знаємо хвороб і травмувати нас набагато складніше.

- Зате по вухах надавати легко! – парирувала я.

Ельф несвідомо торкнувся пальцем ніжного вушка.

- Не треба по вухах. Я із миром.

- Коли з миром, то чого кричиш, мов навіжений?

- Брата я шукаю, хотів запитати, чи не бачила зарозумілого ельфа, який кинув рідну домівку і подався здуру у мандри.

- О! То ти – брат Неля, тобто, Натаніеля? – здогадалась.

- Ти бачила мого брата? І навіть наважилась називати його Нелем?! І він не комизився?

- Так, ми разом зустрічали схід дванадцяти місяців, то чому б і не перейти до дружніх стосунків? Можемо і з тобою потоваришувати. Як там тебе? Тарілкель?.. Турнікель?

Натаніель називав ім’я свого брата, та я забула.

- Таріель, - підказав ельф. – Таріель Лон-Храванон із Світлолісся. Другий принц.

- Коротше, Тель, - муркнула із посмішкою я.

- Тель… - повторив принц, прислухаючись до відчуттів. – А що, це незвично, але цікаво. Хай так, можеш називати мене Телем. То де ти бачила брата?

- Халабуду собі побудував коло озера, там, - махнула я рукою назад.

- Тут усе «коло озера». Може, покажеш? – Тель поляскав долонею по спині єдинорога, запрошуючи приєднатись.

Покататись на єдинорозі? А це заманливо!..

- Якщо потім відвезеш до вашої столиці, то покажу. Чому б і ні?

- Домовились!