Глава 3. Не мій ельф!

Я бігла так, як ще ніколи в житті, одночасно розмірковуючи, що відбулось. Що то за сяйво над озером? Не може ж бути другий місяць, коли один вже виплив на небо? Ой, не кажіть мені, що перепила на весіллі сестри. Я, коли й вип’ю, то міру свою знаю і до галюнів ніколи себе не доводжу, навіть на таких великих святах, як весілля рідної сестри. То що ж тоді? Видалось. А може на озері десь човен з прожектором плаває. Або за озером щось світиться. Той навіжений ляпнув щодо місяця, а я й повірила. Дурепа. Все, слід заспокоїтись.

Я перейшла з бігу на крок, дихала глибоко і повільно. Все стало до ладу. Зараз повернусь на весілля, знайду Вітусю і буду її триматись. У неї два кавалери, тож, якщо Вадимчик мене побачить, то думатиме, що один з них мій, і не лізтиме більш. Цікаво, чому музики не чути? Невже натанцювалися і повернулись до столів? І чому так темно? Повинні світити вогні у вікнах, ліхтарі на вулицях. Невже вимкнули електрику? То не поталанило усім, крім Юльки та Сергійка, їм зараз однаково, чи є світло, чи немає. Хихикнула, уявивши, чим зараз займаються молодята. Десь тут вже має починатись дорога…

Зробила ще один крок і застигла… Загорілися сотні вогнів, одночасно грянула запальна музика. Знову співала Сердючка, розповідаючи, як пішла у садочок поїсти черв’ячків. Коли б якийсь адекватний інопланетянин прилетів налагоджувати контакт і почув цю пісню, то подумав би, що потрапив до божевільні. А ми, нічого, сприймаємо, як так і треба. Добре, що світло увімкнули, гулянка продовжується! Зараз повернусь і зроблю усе, щоб насолодитися святом та забути про усі негаразди.

Сама не знаю, навіщо, та я зробила один крок назад. І водночас знов згасло світло й затихла музика. Хм… Дивно-дивно…

Крок вперед – вогні весло засяяли, а Сердючка продовжила своє шоу.

Отут мене вже розібрала цікавість. Хіба може бути такий дивний збіг?

Крок назад – темрява й тиша.

Крок вперед – музика і світло. Ось, навіть почула, як дорогою прошелестіла автівка і побачила, як світяться фари.

Крок назад – темрява, тиша, і навіть автівка, яку я ще мала бачити, зникла і замовкла. Що за вибрики?

Я повторила експеримент ще кілька разів. Спробувала робити крок лівим боком, потім правим боком. Все повторювалось.

Крок назад – і здається, що потрапила далеко від цивілізації, навіть здалось, що повітря тут на смак зовсім інше.

Крок вперед – і сотні вогнів, музика гупає, Сердючка співає, пахне розігрітим на сонці асфальтом і викидами від рефрижератора, що проїхав повз. І було б мені бігти назустріч життю, назустріч цивілізації. Ні, завжди мене чіпляли різні аномальні історії, а тут самій довелось стикнутись з тим, чого пояснити не можу. Пожалкувала, що залишила смартфон у сумочці у кімнатці, де усі родичі складали непотрібні речі, бо у святковій сукні кишень не передбачено, а з сумкою наперевіс гарцювати на танцях не хотілося. Все, ще раз спробую зайти спиною вперед, а тоді приведу когось із знайомих, щоб впевнились, що бувають у житті дива, або пояснили, що все елементарно, тільки до мене чогось не доходить.

Я зробила крок вперед, а точніше – назад, бо повернулась спиною – і нічого. Вогні не загорілися, музика не увімкнулася. Ще кілька кроків туди-сюди. Нічого. Може, я збилась з чарівної лінії? Пройшла декілька кроків вперед і замість дороги, на яку мала вийти, побачила товстелезні стовбури сосон, що здіймались до неба. Заходити під крони у таємничу темряву бажання не виникло. Та звідки ж вони взялися? У цих місцях немає таких лісів! Хіба що чагарники та березняки понад озером.

Тільки тепер десь усередині почав збиватися у грудочку холодний липкий страх. Я все ж зробила кілька кроків вперед, чіпляючись волоссям та сукнею за колючі гілки, перечепилась через суху гілку, мало не впала, встигла лише ухопитись за стовбур сосни, вимазюкалась у смолу, підстрибнула, коли десь попереду ухнув сич і повернула назад, до озера, до вогнища, до схожого на безхатченка ельфа, чи хто він там такий.

- Гей, вухань!.. -  підбігла, захекана, до багаття.

- Я не вухань! – образився ельф. – У мене є ім’я!

Гадає, я запам’ятала? Як же там його? Натахаєль? Наташкоель? Назву його коротко.

- Нат!

- Я не Нат!

Хіба ні? Я ж ще й думала, що його ім’я нагадує мені одну з подружок, Натаху.

- А як же тебе звуть, великий принц? – вирішила я підсолодити гірку пігулку. - Нагадай будь-ласка.

- Я – Натаніель Лон-Храванон із Світлолісся! – пафосно вимовив вухань із виразом вселенської образи на вродливому брудному обличчі.

- Я ж так і сказала, Нат. Це скорочено, по-дружньому.

- Мене не можна так скорочувати! Суфікс «ель» означає божественність, належність до першоельфів! Це коли вже чиста первородна кров була спаплюжена соромними зв’язками з іншими расами, імена можуть не закінчуватись на «ель»!

- Добре-добре, зрозуміла, - поспішила заспокоїти нервового принца із первородною кров’ю. – Але ж я хочу виказати свої дружні наміри та свою прихильність. А у нас, людей, в такому випадку прийнято називати скороченим іменем. Тож буду тоді звати тебе Нель, і «ель» не загубиться, і зрозуміло, до кого звертаюсь, так?

Ельф піджав губи і покачав головою, та все ж погодився:

- Називай, дворф з тобою. Ви, люди, дивні створіння зі своїми прибамбасами.