Глава 2. Весілля, втеча і несподівана зустріч.

Весілля було гучне. Десь  до сотні молоді, та ще й близько сотні родичів, по п’ятдесят з обох сторін. І весь оцей натовп гецав під весільну пісню Сердючки, де вона завзято кричала «Гірко!» і пропонувала молодятам цілуватися. Молодята, гадаю, після традиційного вальсу, вже усамітнились, щоб не тільки цілуватися, а й зайнятися в повним правом покращенням демографічної ситуації в Україні, та це зовсім не завадило веселитися запрошеним гостям, які вже добряче відзначили свято горілкою, домашнім виноградним вином та міцним вірменським коньячком, і зупинятись на цьому не збиралися.

Народ від хаотичного броунівського руху перейшов до створення «паровозику», мені довелось учепитися за дебелу талію якоїсь троюрідної тітки, яку бачила другий раз у житті, а за мене позаду учепився опецькуватий молодик з круглим, червоним від випитого, задоволеним обличчям.  Міцно так учепився. А коли його груба долоня огладила мою сідницю, довелось зламати «паровозика» та вирватись за межі танцювального майданчика.

Витягнувши шию, намагалась побачити Вітусю, та де там. Загубилась у натовпі. А, ні, ондечки… Коло сестри я розгледіла двох високих струнких юнаків. Гліб і Антон, її однокласники. Ходять за Віткою, мов цуцики, добиваючись її уваги, а вона крутить ними, мов лисиця хвостом, та переваги поки нікому не надає. Шістнадцять років, а така лукава бестія. Мені якось важче із чоловіками. Одразу бачу усі їхні недоліки і бажання спілкуватись відпадає начисто. Ні, звісно, я не монашка, з хлопцями зустрічалася, та надовго мене не вистачає. Пару тижнів – і до побачення. Бо більшість з них – неотесані чурбани, які не вміють до жінки і підійти правильно.

- Ось де ти, квіточко! – Один з таких неотесаних чубранів нахабно обхопив мене за талію. Я впізнала того самого «рукастого», що лапав мене, коли ми танцювали «паровозиком». – Чого втекла? Хоча, ти права, чого його дарма каблуки збивати, коли можна зайнятись чимось більш цікавим…

Від залицяльника тхнуло перегаром, потом і дешевим одеколоном. Мене мало не знудило.

- Йшов би ти… лісом, - повела нервово носом і скривилася, не втрималась.

«Рукастий» явно вираженої огиди не помітив, або йому просто начхати, і почав підтягати мене ближче.

- Йди геть! Бо зараз брата нагукаю! – пригрозила я, впершись долонями у його груди, щоб відштовхнути.

Правда, ніякого брата у мене немає, та може задумається, не схоче підставляти пику під кулак.

- Нікого гукати не треба. Я тепер твій родич. Я – двоюрідний брат нареченого.

Боже упаси від таких родичів!

- Я тебе не знаю! – вигукнула я, продовжуючи відштовхувати нахабу.

- Так зараз познайомимось! Я – Вадимчик!

З цими словами Вадимчик почав насуватись на мене своїм великим тілом, примушуючи відступати. Я розуміла, що він намагається завести мене кудись подалі від людей і чудово усвідомлювала, що не для того, щоб вивчати перші зірки, що з’явилися на небі. Молодик був набагато сильніший за мене, щоб просто вирватись. Кричати? Та хто почує, коли музика лунає так, що вуха пухнуть? Та й псувати весілля сестри скандалом не хотілося. І я продовжувала відступати, розмірковуючи, як позбутися нахаби, який навіть моїм ім’ям не поцікавився. А нащо? Завтра й не згадає з перепою, що щось там з кимось було.

- Квіточко! – Вадимчик примружився і поліз цілуватись, мокрими бридкими губами-варениками.

Це стало останньою краплею мого терпіння.

Я сконцентрувала усі сили на коліні і врізала в пах Вадимчику.

- Йой! – травмований відразу відпустив мене, зігнувшись у три погибелі і обійнявши свої дітородні органи, які, сподіваюсь, на деякий час стануть недітородними.

Я ж, не чекаючи, кинулась тікати. Отямилась вже на вулиці, крокуючи асфальтом у світлі вуличних ліхтарів. Пораділа, що перед танцями змінила босоніжки на височезних підборах на зручні м’які туфлі із замші.  На очі навернулись запізнілі сльози образи. Ну чому до мого берега як не гівно припливе, так тріска? Ні, звісно, я не буду стверджувати, що усі чоловіки погані, та мені не везе й край. От і сьогодні, стільки молоді на весіллі, а до мене пристьобався цей неадекватний Вадимчик, щоб його...

Повертатись не хотілося, зіпсував увесь настрій. Не маю пари, от і лізуть усі, кому не лінь. Одразу згадались слова сестрички, що я сама винна у тому, що мені ніхто не подобається. А може, воно й так? Та не буду ж я пересилювати себе і зустрічатися з тим, до кого душа не лежить? Сучасні юнаки здебільшого позбавлені романтики, відчуття такту, трепетного ставлення до жіночого роду. От ельфи казкові – інша справа. Високі почуття, високі стосунки. Жінка для них – диво світу, яке слід берегти, на руках носити, втішати та балувати. Таке їхнє кредо. А ще вони неймовірно вродливі, стрункі, м’язисті, без краплі зайвого жиру. Дівоча мрія! Ех, бовкнула сестрі не замислюючись, а воно й справді так. Ельфи - то ельфи. Шкода, що вивелись…

Не помітила, як звернула з дороги у бік озера. Обернулася, кинула погляд назад. Музику аж сюди чутно, усі веселяться, святкують, молодята втішаються. А я тут, одна. І все ж повертатись та знов зустріти отого борова,  який себе називає Вадимчиком, бажання немає. Про Вітусю я не турбуюсь, її два лицарі в образу нікому не дадуть. Посиджу трохи наодинці коло води, подумаю… А подумати є над чим.

Коло мого улюбленого озера, на моєму улюбленому місці хтось сидів. Та ще й багаття розвів. Здалеку я бачила лише темну постать незнайомця, що підтягнув коліна та обхопив їх руками і задумливо спостерігав, як повільно підіймається місяць у повні. Звісно, про те, що це чоловік, можу лише здогадуватись лише по немалому зросту, бо незнайомець чи то у плащі, чи то у куртці з капюшоном, і обличчя не видно.