Глава 14.

Роман добре пам'ятав що та як в маєтку. Він витратив два дні на те, аби придивитися до того, як зараз живе подружжя Боженків. Трохи хвилювався щодо можливого збільшення кількості охорони. Але коли побачив лише одного охоронця, відлягло. 

Як і за його часів, той сидів в основному в будиночку охорони біля воріт. Для Романа не було аж таким важким завданням нейтралізувати його. Дочекавшись слушної миті, він просто накинув на центральну камеру за воротами цупку темну тканину. Без сумніву, охоронець буде змушений вийти подивитися, що там сталося, куди поділася картинка. Що, власне,  він і зробив.  Роман рухався швидко. За якусь хвилинку був біля спантеличеного чоловіка, який не встиг нічого зрозуміти, як отримав руків'ям пістолета по голові та втратив свідомість. Роман затягнув бідолагу на його ж робоче місце, зв'язав та заклеїв рота. Потім закинув його до підвалу. Робив він все швидко та впевнено, благо все йому у цьому будинку було добре відоме. Потім він повернувся на пульт охорони та подивився, де саме зараз знаходилася Фаїна. Жінка готувала каву на кухні. Більше у будинку нікого не було. Роман бачив, як її чоловік поїхав на роботу. 

Нарешті! Нарешті він мав змогу приборкати свою внутрішню бентегу! Нарешті він був зовсім поруч зі своєю солодкою карою; з тією, хто терзала його змучену душу стільки часу. Лише декілька  кроків, лише пару хвилин. 

Роман не став затягувати, вимкнув камери у всьому маєтку та хутко попрямував на кухню. Налаштований він був рішуче. Зараз, коли побачив Фаїну, був абсолютно  впевнений у тому, що прийняв правильне рішення. Він повинен вирішити цю проблему, врятувати сестру та повернути собі своє життя. 

Чоловік якомога тихіше підійшов та зупинився у дверях кухні. Його мета була зовсім поруч. Лише декілька кроків. Жінка стояла спиною до нього. Здається, готувала щось собі на сніданок. Він дивився на неї, не в змозі відвести погляд. Вона ж не звертала на нього ніякої уваги. Раптом вона заспівала високим голосом. Це сталося так несподівано, що Роман здригнувся. Тільки  зараз він помітив маленькі навушники у неї у вухах. Чоловік, врешті,  зрушити з місця. Тихо, мов хижак перед нападом, підійшов до дівчини ззаду, міцно обхопив за талію. Вона здригнулася всім тілом. Звісно, хто б не злякався, адже Фая була абсолютно впевнена, що у будинку нікого немає. Роман же з величезною насолодою зробив те, про що так довго мріяв - зарився обличчям їй у волосся та вдихнув її запах. Вона напружилась, як струна. Спробувала швидко повернутися, але його надміцні обійми не дозволи їй це зробити. Вона витягнула навушники й почула над головою: 

- Привіт! 

Цей голос вона ніколи не сплутає ні з яким іншим! Фая відчула просто первісний за своєю суттю страх. Він накрив її з головою, як неочікувана хвиля на морі. Сильні руки, що обхопили її, послабили свій тиск, наче запрошуючи повернутися та подивитися на нього. Ні! Тільки не це! Вона не хоче знову бачити його обличчя! 

- Може ти привітаєшся зі мною, - спокійний та впевнений голос вивів її з шокового стану. 

Мозок став хаотично шукати вихід. У пошуках знаряддя захисту Фая оглянула стіл перед собою.

- Ти ж чемна дівчинка, - продовжував він говорити. - Чемна і слухняна. Так, моя розумниця? Ти ж будеш гарно поводитись? Сьогодні нас нічого не стримує.

Його правиця вільно, наче він їй, Фаї, господар, лягла їй на груди. Лівою рукою чоловік міцно притис її до себе. Дівчина моментально, чисто автоматично, схопила ножа, хай навіть і тупого столового, яким саме мастила хумус на тост.

- Ні, ні! Сьогодні ніяких ігор! Вдруге я не схиблю! - він в секунду перехопив її руку, відкинув абсолютно нікчемний ніж в бік, рвучко повернув її до себе та впився у вуста болючих жорстким поцілунком.

*******

Того дня Данило поїхав до офісу як звичайно. Сьогодні, як і завжди, було повно роботи. Він намагався не затримуватись занадто довго на роботі та все ж проводити вечори вдома з дружиною, а не в офісі. На жаль, це не завжди вдавалося зробити. Але він намагався. Намагався все спланувати так, щоб не дратувати Фаю своєю вічною відсутністю. 

Данило проїхав майже половину шляху, коли подумав, що має зробити кілька важливих дзвінків, аби зорганізувати день правильно та не втратити ні хвилини намарно. Але на свій подив не зміг знайти телефон. Вилаявся, бо згадав, що поклав його у кабінеті на столі, відволікся на те, щоб не забути важливі документи, над якими працював пів ночі, і в результаті забув телефон. Прикинув і так, і сяк та все ж прийшов до висновку, що без мобільного ніяк. Вилаявся ще раз та розвернувся на першому ж розвороті. От же ж голова - два вуха!

Дивне почалося тільки-но під'їхав до воріт. Ворота не відчинили. "Можливо, Олег відійшов десь", - здивовано подумав Данило та потягнувся до бардачка за карткою. Раптом його погляд вловив щось незвичне. Що, в біса, робить якась ганчірка на камері над воротами? Стало не на жарт тривожно. Руки самі собою почали швидко перебирати речі у бардачку. Де ж вона? Він так рідко користувався карткою, Олег бо завжди був на місці, що її прикидало різним непотребом, що невідомо звідки береться у бардачку. Нарешті! Тремтячою рукою приклав картку. Ворота повільно  почали відчинятися. Занадто  повільно! І як він раніше цього не помічав. Кинув швидкий погляд на пульт охорони. Двері широко відчинені, за склом нікого не видно. Навіть не зачинивши ворота, Данило рвонув у будинок. Двері відчинені! Швидше, швидше! 

- Фая! Де ти?

У відповідь - тиша! Пробіг коридором! Вітальня, їдальня - нікого!