Глава 10.

Фая здивовано завмерла від несподіваної новини. Але вже через секунду збуджено зіскочила з дивана. Від її попередньої вдавано байдужої меланхолії не залишилось і сліду.

- Що? - вона ледь стримувала нетерпіння та сипала запитаннями, як пострілами з автоматичної зброї. - Де? Коли? Її вже допитали? Що вона говорить?

- Нічого не говорить. Германович попросив мене на десяту ранку під'їхати в морг на впізнання тіла. Каже, звичайно, треба було б матір викликати, але вона й так вже в жахливому стані. Дочка вже декілька місяців як пропала безвісти. Це просто так для матері не проходить. Вона на межі нервового зриву.

- Так, а де знайшли? Як? - згаслим голосом запитала Фая.

- Випадково. Мужик якийсь у себе на ділянці знайшов. До речі, десь тут зовсім поруч. Германович сказав, завтра розповість подробиці. 

*******

Наступного ранку Данило стояв зі слідчим у похмурому дворі обласного судово-медичного моргу. Германович палив, смачно затягуючись червоною "Примою люкс". Данило ніколи в житті не палив, навіть не пробував. Але зараз йому теж захотілось смачно затягнутися їдким димом.  Він тільки-но опізнав тіло молодої дівчини, з якою працював пліч-о-пліч, та чого там вже, навіть кохався, хай і при дивних обставинах та лише раз в житті. Яку якийсь час ненавидів. Яка мало його не вбила. Яка зруйнувала його стабільне сімейне життя, мало не відібрала кохану жінку. Але все це вже не мало значення. Добре, що він наполіг на тому, щоб Фая залишилася вдома. Видовище… абсолютно жахливе у своїй незворотності. 

Природа наче згадала, що на вулиці осінь, вже й зима не за горами, та натягнула на небо багато-багато сірих холодних хмар, збила їх у одну величезну ковдру, що заслала собою все небо. З того мало що хорошого вийшло. На грішній землі відразу стало в рази холодніше. Навіть небо з такої неприємної оказії розплакалась дрібним гострим дощем.

- Бачиш, таки задощило, - наче сам до себе сказав Денисов. Потім звернувся до Данила.

- Це нам з погодою пощастило. Ну, що така пізня осінь. Воно ж оце до сьогодні сухо так було, тепло. Так от мужик цей, що її знайшов, поїхав до себе на ділянку, до ями, машину глянуть. Щось там забарахлило. Каже, приїхав, дивлюся, а в яму хтось роствор вилив. Тю, каже, думаю, мабуть, хтось з сусіднього села, кількість не розрахував та залишки мені злив. Я б, каже, і не проти, та в мені зросту - метр дев'яносто п'ять. Заліз під машину - незручно, аж страх. Зрозумів? - запитав Германович у Данила. - Високо стало. Каже, головою мало не в днищі. В общем, не то пальто. Вирішив трохи верх знять. Почав довбать і до неї додовбався. Викликав місцевих, ну, поліціянтів. А ті на мене вийшли, дякуючи орієнтировці. Ось такі справи!

- Ясно, - сухо кинув Данило. - Що думаєте з цим усім робити?

- Ну, ти що! Яка не яка, а ниточка! Будемо шукать, хто привіз, а там, Бог дасть, і на того, хто замовив вийдемо. Ну, не може ж це бути якась аж така випадковість, що комусь треба десь труп діти, а тут бачить, свіжий розчин залито - взяв та й викинув. Думаю, вбивця готувався, спеціально бетон замовив. Хто ж знав, що господар припреться. Та ще й таким нестандартним виявиться. Не пощастило, одним словом! Будемо сподіватися, нам пощастить більше.

- Дай Бог, дай Бог, Германовичу! - відгукнувся Данило на його слова.

*******

Женя таки подзвонив Ладі. Через тиждень. Запросив до себе - поговорити. Ще думав, чи варто зустрічатися вдома, але тут знову закарантинило - кафе, ресторани позачинялися. А на вулиці задощило та похолодало. Тож…

Вона приїхала вчасно, як і домовлялися. Відразу з офісу. На ній був чудовий штанний костюм, який ідеально сидів на її стрункій фігурі. Звично приготував їй каву, як вона любить - міцну й без цукру. 

Вона зняла піджак. Блуза, що була на ній м'яко облягала її тіло легкою невагомою тканиною. "Мабуть, приємна на дотик", - подумав Женя.  У V-подібному вирізі було частково видно, зовсім трохи, високі пружні груди. Женька навіть здогадався, який бюстик зараз на Ладі. Його улюблений, мереживний, який класно припіднімає груди й надає їм божественної форми. Хоча вони у неї й без того фантастичні. Маленькі ґудзики хитро поблискували, наче підморгували, провокували. "Не люблю такі ґудзики! Їх дуже важко розстібати", - самі собою прийшли до голови думки. Слідом ще одна: "Але кльово, коли вона сама їх повільно, без поспіху розстібає." Одним словом, ця клята блуза дуже заважала Жені зосередитись на бесіді. Він дуже погано чув, що говорила Влада. А вона таки щось говорила.

- Вибач, я не почув. Що ти говорила? Повтори, будь ласка!

- Що саме ти не чув?

- Все.

- Сподіваюсь, вітатися повторно не потрібно, - посміхнулась вона.

- Ні, не потрібно, - спробував зосередитися на її обличчі Женя. Але там були красиво окреслені, ідеально пухкі, такі манливі губи. 

"Зосередься, врешті!" - наказав сам собі.

Лада якраз говорила:

- Я хочу ще раз перепросити за цей ідіотський вчинок та не менш ідіотські слова. Прошу, вибач мені! Я сумую за тобою! За нами! Я зроблю все, що ти захочеш, аби ти пробачив мені.

- І скільки чоловіків... кохали тебе за цей час, поки ми не разом? - чомусь запитав він. Це перше, що спало йому на думку.

Вона насупила брови й незадоволено відповіла: