24. Щасливий фінал.

Вже була глибока ніч. Берег виглядав, як завжди, та річка, яка ще вдень здавалася звичайною, зараз перетворилася на живу, темну істоту, що затаїла подих. Повітря було густим від вологи та напруги.

Лілея стояла у воді по коліна. Сріблясте світло місяця вихоплювало з темряви її бліде обличчя та довге волосся, що темними хвилями лежало на поверхні води. Її серце калатало, розриваючись між крихкою надією та гнітючою тривогою. Вона чекала на нього, не зводячи очей з темної смуги лісу.

Почувся ледь вловимий хрускіт сухої гілки. На берег повільно вийшов Остап. Він зупинився біля самої річки, там, де пісок зустрічався з водою.

Лілея пильно подивилася в очі чоловікові. Її голос затремтів від напруги, коли вона поставила своє головне, вирішальне запитання:

— Ти кохаєш мене, Остапе?

Він не відвів погляду. У його очах більше не було холоду — лише пронизливе усвідомлення. Темна пелена, що місяцями застеляла розум, раптом почала танути. Чоловік зробив крок уперед, просто в холодні води річки, не звертаючи уваги на те, як хвилі омивають його одяг. — Кохаю, — палко прошепотів він. — Більше за власне життя.

Остап підійшов впритул і рішуче притягнув Лілею до себе. Він зімкнув руки в міцних, відчайдушних обіймах, притискаючи її так сильно, ніби боявся, що вона знову розчиниться у воді. Їхні вуста зустрілися в жадібному, глибокому поцілунку. Вони цілувалися палко і несамовито, вкладаючи в цей дотик усю тугу, біль розлуки та нерозтрачену ніжність. У ту ж мить чорне марево привороту, що стільки часу отруювало їхні душі, зі дзвоном розлетілося на друзки. Вода навколо них засяяла м'яким, теплим світлом, омиваючи їхні переплетені тіла. Чарівні пута впали. Повертаючи їм волю та справжнє, чисте почуття.

Коли чари розбилися об силу їхнього кохання, темна магія не зникла безслідно — вона повернулася до тієї, хто її породив. Наступного ранку Євдокія відчула, як невидимий зашморг стягнув її горло. Не витримавши ваги власного зла, жінка впала на коліна просто посеред двору Остапа. З її вуст зірвалося жахливе зізнання: саме вона звела в могилу першу дружину Остапа, Ярину, застосувавши проти неї чорну магію. Це була остання мить її життя. Темрява поглинула Євдокію, змусивши сплатити найвищу ціну за скоєне.

Одарка, дізнавшись страшну правду про родину та свекруху-відьму, не стала затримуватися в проклятій хаті. Зібравши речі, вона разом із маленькою донькою назавжди покинула це місце. Переїхавши в сусіднє село до родичів, Орися змогла видихнути з полегшенням. Там, далеко від містики та чужих інтриг, вона згодом зустріла добру людину і знайшла своє справжнє, тихе сімейне щастя.

А Остап і Лілея нарешті здобули бажане щастя, хоч і знали, що воно матиме свій кінець. Адже Остап залишався смертним чоловіком, тоді як Лілея, навіть ступивши на землю, не втратила своєї безсмертної русалчиної сутності. Коли настане його час, він піде за межу, а вона знову повернеться в темні глибини річки, бережучи пам'ять про нього у вічності. Та зараз вони мали одне одного. Їхнє кохання надійно оберігав магічний амулет: він назавжди змінив свою форму на серце і налився глибоким, яскраво-червоним кольором, пульсуючи в такт їхньому спільному щастю.