23. Альтернативний фінал.

Вже була глибока ніч. Берег виглядав, як завжди, та річка, яка ще вдень здавалася звичайною, зараз перетворилася на живу, темну істоту, що затаїла подих. Повітря було густим від вологи та напруги.

Лілея стояла у воді по коліна. Сріблясте світло місяця вихоплювало з темряви її бліде обличчя та довге волосся, що темними хвилями лежало на поверхні води. Її серце калатало, розриваючись між крихкою надією та гнітючою тривогою. Вона чекала на нього, не зводячи очей з темної смуги лісу.

Почувся ледь вловимий хрускіт сухої гілки. На берег повільно, немов крізь невидиму перепону, вийшов Остап. Його кроки були важкими, а постать здавалася чужою в цьому містичному світлі. Він зупинився біля самої річки, там, де пісок зустрічався з водою. Між ними було лише кілька кроків, але здавалося, що їх розділяє ціла прірва.

Лілея пильно подивилася в очі чоловікові. Вона шукала в них хоча б іскру того почуття, що колись належало їй, але бачила лише холодну відчуженість. Її голос затремтів від напруги, коли вона поставила своє головне, вирішальне запитання:

— Ти кохаєш мене, Остапе?

Він довго мовчав. Його погляд ковзнув по її обличчю, але в ньому не було ні тепла, ні жалю. А потім він відвів очі вбік і відповів твердо, руйнуючи всі її надії однією безжальною відповіддю:

— Ні. Я не кохаю тебе.

Ці слова вдарили по Лілеї гостріше за ніж. Обличчя русалки миттєво спотворилося від нестерпного відчаю, який переріс у темну, нищівну лють. Вона різко простягла до нього свої зблідлі руки і вигукнула слова, що розрізали нічну тишу, мов прокляття:

— Тоді помри, якщо мене любиш!

У цю ж мить світ навколо ніби збожеволів. Земля під ногами Остапа різко здригнулася від глибокого поштовху. З боку села звідусіль пролунало моторошне, тужливе виття собак. Вода в річці почорніла, нічний вітер із несамовитою силою підняв величезні хвилі, які почали з гуркотом битися об берег, змітаючи все на своєму шляху.

Темні хвилі, нестерпний біль у грудях і біла піна, що розчиняється у воді...

Остап різко розплющив очі, судомно хапаючи ротом повітря, наче потопельник, якому нарешті вдалося виринути на поверхню. Його тіло пробив холодний піт, а серце гупало в грудях так сильно, ніби щойно пережило справжню смерть.

Чоловік різко сів на ліжку, наосліп хапаючись руками за ковдру. Де він? Де річка? Де розлючена буря?

Кімната була залита м'яким, теплим світлом ранкового сонця. Замість сирого запаху річкової твані та чорного зілля, у повітрі пахло сушеними травами і свіжоспеченим хлібом.

Остап повільно повернув голову, все ще не вірячи власним очам. Поруч із ним, спокійно й рівно дихаючи, спала Ярина — його перша, єдина кохана дружина, яку він у своєму моторошному маренні давно поховав і оплакав. Її обличчя було розслабленим, а на вустах застигла ледь помітна усмішка. Вона була живою.

З кутка кімнати почулося тихе, мирне сопіння. Остап на тремтячих ногах підвівся з ліжка і підійшов до дерев'яної колиски. Там, загорнуте в біле полотно, солодко спало їхнє немовля. Здорове, рум'яне дитя.

Чоловік опустився на коліна біля колиски і закрив обличчя руками. З його грудей вирвався хрипкий видих полегшення. Усе це був лише сон. Найстрашніший, найреалістичніший жах у його житті. Не було ніякого привороту матері, як і самої матері, не було русалки Лілеї, не було Одарки і того пекельного прокляття на березі. Все це просто розвіялося з настанням світанку, мов нічний туман.

Остап підвівся і підійшов до відчиненого вікна, щоб вдихнути на повні груди свіжого ранкового повітря. Вдалині, за пагорбом, спокійно блищала на сонці стрічка річки.

Він уже збирався відвернутися, щоб обійняти свою живу дружину, як раптом завмер. На дерев'яному підвіконні, просто перед ним, лежала одна-єдина, ще волога квітка білої річкової лілії. А десь глибоко в душі, залишилася ледь помітна, тиха порожнеча.

Остап стиснув квітку в долоні. Що це було? Лише гра втомленого розуму, чи паралельне життя, від якого його вберегли вищі сили? Він ніколи цього не дізнається. Але відтепер він більше ніколи не підійде до тієї річки в русальчин тиждень.