22. Трагічний фінал.

*(Я вірішила написати три різні варіанти фіналу цієї історії один з них "Трагічний фінал".)

Вже була глибока ніч. Берег виглядав, як завжди, та річка, яка ще вдень здавалася звичайною, зараз перетворилася на живу, темну істоту, що затаїла подих. Повітря було густим від вологи та напруги.

Лілея стояла у воді по коліна. Сріблясте світло місяця вихоплювало з темряви її бліде обличчя та довге волосся, що темними хвилями лежало на поверхні води. Її серце калатало, розриваючись між крихкою надією та гнітючою тривогою. Вона чекала на нього, не зводячи очей з темної смуги лісу.

Почувся ледь вловимий хрускіт сухої гілки. На берег повільно, немов крізь невидиму перепону, вийшов Остап. Його кроки були важкими, а постать здавалася чужою в цьому містичному світлі. Він зупинився біля самої річки, там, де пісок зустрічався з водою. Між ними було лише кілька кроків, але здавалося, що їх розділяє ціла прірва.

Лілея пильно подивилася в очі чоловікові. Вона шукала в них хоча б іскру того почуття, що колись належало їй, але бачила лише холодну відчуженість. Її голос затремтів від напруги, коли вона поставила своє головне, вирішальне запитання:

— Ти кохаєш мене, Остапе?

Він довго мовчав. Його погляд ковзнув по її обличчю, але в ньому не було ні тепла, ні жалю. А потім він відвів очі вбік і відповів твердо, руйнуючи всі її надії однією безжальною відповіддю:

— Ні. Я не кохаю тебе.

Ці слова вдарили по Лілеї гостріше за ніж. Обличчя русалки миттєво спотворилося від нестерпного відчаю, який переріс у темну, нищівну лють. Вона різко простягла до нього свої зблідлі руки і вигукнула слова, що розрізали нічну тишу, мов прокляття:

— Тоді помри, якщо мене любиш!

У цю ж мить світ навколо ніби збожеволів. Земля під ногами Остапа різко здригнулася від глибокого поштовху. З боку села звідусіль пролунало моторошне, тужливе виття собак. Вода в річці почорніла, нічний вітер із несамовитою силою підняв величезні хвилі, які почали з гуркотом битися об берег, змітаючи все на своєму шляху.

Остап раптом зблід. Він схопився за груди, ніби намагався втримати серце, що скажено билося всередині. Його обличчя скривилося від нестерпної муки. Чоловік почав корчитися від пекельного болю, не втримався на ногах і, видавши глухий стогін, важко впав на сиру землю.

Тієї ж миті тіло Лілеї почало танути. Вона розпалася, перетворившись на білу піну, яку одразу ж підхопили темні хвилі. Від русалки не залишилося жодного сліду. Лише загадковий кришталевий амулет блиснув у місячному сяйві і повільно опустився на самісіньке дно річки, назавжди зникнувши в її холодних глибинах.

Наступного ранку природа виглядала так, ніби вночі нічого й не було. Перші промені сонця лагідно торкнулися спокійної, гладкої поверхні річки. Саме там, на вологому піску, місцеві рибалки і знайшли Остапа. Він лежав нерухомо, з широко розплющеними очима, в яких назавжди застиг відбиток останнього, нестерпного болю. Його серце не витримало.

Звістка про смерть чоловіка блискавкою облетіла село. Коли мати Остапа побачила бездиханне тіло свого єдиного сина, її розум не витримав удару. З її грудей вирвався крик, повний такого нелюдського відчаю, що навіть найміцніші чоловіки відвертали очі. Чорне зілля і чуже прокляття повернулися до неї найстрашнішою карою. Від горя та болю жінка збожеволіла. Вона блукала порожніми вулицями, кличучи сина, розмовляла з тінями і рвала на собі волосся. Її муки тривали недовго — рівно через дев'ять днів, у день поминання, її змучене серце зупинилося назавжди.

Проте русалчине прокляття не наситилося цією жертвою, воно лягло мертвою хваткою на весь рід Остапа. Маленькій донечці, яку Одарка народила всього два місяці тому, також не судилося жити. Холодна тінь прокляття незримо торкнулася її колиски — крихітна дівчинка згасла за лічені дні, тихо і безпричинно, немов невидима сила просто забрала її дихання.

Втративши в одну мить усе — чоловіка, двомісячну доньку та спокійний прихисток, Одарка остаточно зламалася. Жінка потемніла від горя, її очі стали порожніми, мов дві випалені криниці. Вона не могла більше залишатися в селі, де кожна стежина і кожне вікно її хати нагадували про страшну трагедію. Одного туманного ранку вона просто зібрала кілька своїх речей, мовчки сіла на віз і поїхала геть, щоб ніколи більше не повертатися в ці моторошні місця.

Хата Остапа спорожніла і швидко заросла бур'янами. Лише річка продовжувала нести свої глибокі, темні води, надійно оберігаючи на дні кришталевий амулет та трагічну історію кохання.