21.

Тієї ж ночі, рівно опівночі, Лілея знову вийшла на берег. Туман густим молоком стелився над водою, ховаючи її бліду постать від сторонніх очей. Амулет на її грудях тьмяно світився, віддаючи легким, заспокійливим теплом, але пам'ять про ту швидкоплинну темну тінь всередині каменя не давала їй спокою.

Лілея стала на самий край піщаної мілини, заплющила очі, дозволяючи вітру заплутатися в її мокрому волоссі, й заспівала.

Її голос, підсилений прадавньою магією річкових владарів, не був гучним, але він летів над притихлим селом, легко проникаючи крізь товсті стіни і міцно зачинені двері. Це був не просто звук — це була вібрація самого болю, що просочувалася під шкіру, шукаючи того єдиного, кому назначалася.

У своїй теплій хаті Остап раптом неспокійно заворушився уві сні. Приворотне зілля Євдокії, яке довгі місяці тримало його розум у непроглядному, солодкому тумані, вперше дало мікроскопічну тріщину. Крізь глуху, ватну завісу штучних почуттів до нього пробився тонкий, щемливий жіночий голос. Він кликав його. Благав. Плакав.

Остап важко дихав, на його чолі виступив холодний піт. Він інстинктивно спробував вирватися з обіймів Одарки, яка мирно спала поруч, але магія матері все ще була надто сильною — вона втягнула його назад у важкий, липкий сон, залишивши на ранок лише тупий головний біль і незрозумілу, глуху порожнечу в грудях.

Минали дні, непомітно сплітаючись у тижні. Кожної ночі, щойно на село опускалася північ, Лілея стояла на березі й співала, вкладаючи у свій поклик усі життєві сили. З кожним новим днем кришталева сльоза на її шиї ставала все холоднішою. Амулет витягував з неї магію, висушував її водяну сутність, невблаганно наближаючи ту мить, коли вона могла назавжди втратити себе і розчинитися в безликій річковій піні.

А в селі тим часом творилося щось недобре. Остап змінювався на очах. Його погляд, завжди такий ясний і закоханий після весілля, тепер став затуманеним і тривожним. Він усе частіше залишав роботу в полі, годинами стоячи на подвір'ї та безглуздо вдивляючись у бік річки, ніби намагаючись зловити за хвіст якийсь важливий, але вислизаючий спогад. Йому здавалося, що він постійно чує запах водяних лілій, хоча навколо пахло лише сухим літнім пилом.

Одарка тихо плакала вечорами, притискаючи до грудей немовля. Вона не розуміла, куди зникає її ласкавий, турботливий чоловік і чому він тепер здригається від її дотиків, мов від опіку.

Євдокія ж лютувала. Стара відьма відчула чуже втручання. Вона нишком, тремтячими від злості руками, підливала синові нові, ще міцніші порції свого чорного зілля, шепотіла захисні змови над його ліжком, але все було марно. Річкова магія, живлена справжнім коханням та болем Лілеї, повільно, але невідворотно роз'їдала її чари.

Свято Івана Купала невблаганно наближалося. Повітря над селом ставало густим, майже задушливим, жадібно вбираючи в себе прадавню магію літнього сонцестояння. До тієї самої, вирішальної ночі залишалися лічені дні, і з кожним заходом сонця напруга ставала все нестерпнішою.

І ось цей час настав. З настанням сутінків село вибухнуло масштабними гуляннями. На пагорбах яскраво запалали високі купальські вогнища, випльовуючи в зоряне небо тисячі золотих іскор. Повсюди лунали гучні співи, заливистий дівочий сміх і звуки сопілок. Хлопці та дівчата, сп'янілі від свята й тепла літньої ночі, стрибали через вогонь, а ближче до півночі самі сміливі рушили до темного лісу — шукати містичний цвіт папороті.

Але Остап не бачив вогнів і не чув веселих пісень. Для нього весь цей людський галас перетворився на глухий білий шум.

Коли свято сягнуло свого піку, чоловік тихо вийшов із хати. Його погляд був скляним, а зіниці — неприродно розширеними. Приворотне зілля Євдокії відчайдушно боролося за залишки його розуму, але річковий поклик виявився сильнішим. Крок за кроком, підкорюючись невидимій, нездоланній силі, яка тягнула його за самісіньке серце, Остап рушив геть від світла і людей. Мов сновида, керований чужою волею, він ішов у густу, моторошну темряву — туди, де на піщаному березі на нього чекала холодна річкова вода.