20.

Вони постали перед Лілеєю як жива прадавня легенда, від якої одночасно перехоплювало подих і моторошно хололо в грудях.

Першим важкі хвилі розсікав Водяник — абсолютний володар прісних глибин. Він ішов крізь них легко, мов крізь сухе листя. Він зовсім не скидався на згорбленого старого дідка з людських байок. Його велетенська, непохитна постать здавалася витесаною з тисячолітнього мореного дуба і темного річкового каменю. Шкіра глибокого чорно-смарагдового відтінку місцями вкривалася великою залізною лускою, що хижо поблискувала під місячним сяйвом. Густе, сплутане волосся та довга борода спадали важкими пасмами темних водоростей, з яких невпинно стікала вода. Очі Водяника горіли тьмяним, холодним світлом — дві фосфорні іскри на дні найглибшого виру. Від кожного його кроку піщана мілина ледь помітно здригалася, а повітря наповнював густий запах мокрого каменю, мулу та близької страшної грози.

Поруч із ним, ледве торкаючись босими ногами поверхні води, плавно й нечутно наближалася Діва річкова. Вона була втіленням самої водної стихії — величною та витонченою. Її шкіра світилася крижаною білизною, зітканою з густого туману та розлитого срібла. Нескінченне волосся найтемнішої нічної синяви струменіло навколо тіла живим шовком, не підвладним вітру. Сукнею їй служила сама течія: вона безперервно змінювала форму, переливаючись глибокими синіми, майже чорними відтінками. На голові Діви височів гострий льодяний вінець, інкрустований чорними річковими перлинами, що жадібно поглинали світло. Але найбільше заворожував її погляд. Суцільні сріблясті дзеркала без жодної зіниці — холодні, бездонні озера, перед якими неможливо приховати жодної таємниці чи болю.

Вони зупинилися за кілька кроків від Лілеї. Вітер над річкою стих так само раптово, як і почався, залишивши після себе лише важку, дзвінку тишу. Навіть цвіркуни на березі замовкли, паралізовані цією прадавньою силою.

Парні вінки Лілеї, що все ще слабко пульсували її вкладеною магією, тепер покірно погойдувалися на воді прямо біля ніг річкових владарів. Водяник і Діва одночасно опустили на них свої нелюдські погляди, а потім повільно перевели очі на Лілею.

— Чого кликала, Лілеє? — голос Водяника прогримів низько, наче важке каміння, що перекочується на дні виру. Від його тону вода навколо ледь помітно завібрувала. — Відчуваю, смертного покохала. Порушила одвічну заборону, а тепер бідкаєшся.

— Так і є, Великий Володарю, — Лілея схилила голову, але не відвела погляду, хоч їй і хотілося стиснутися від цієї могутності. — Допоможіть мені.

— Ти хоч усвідомлюєш, наскільки все складно? — вода довкола його ніг невдоволено скипіла. — І скільки кривавих шляхів веде до вирішення цього питання?

— Не лякай дитя, Володарю, — голос Діви річкової пролився чистим, прохолодним струмком. Вона плавно повела рукою, і вода миттю заспокоїлася. — Хіба вона винна, що її серце навчилося щиро кохати?

— Винна чи ні — це інше питання, — суворо відрізав Водяник. — Вони порушили закон. І занадто багато сталося того, що не мало статися.

— Але ж ми мусимо їй допомогти. Рівновага все одно вже порушена, — Діва перевела свої сріблясті очі на Лілею. — І не тільки ними, а ще й тією брудною земною магією.

Водяник важко зітхнув. Цей звук нагадав шум осіннього вітру в очеретах.

— Мусимо. Але хтось має заплатити високу ціну. Є три шляхи, і наприкінці кожного з них хтось має померти. Бо ціна життя завжди дорівнює смерті.

— Так було одвіку. Кому, як не нам, про це знати, — Діва невагомо підпливла ближче до Лілеї. Вітер приніс від неї запах крижаної води та лотосів. — Гаразд. Якщо ми вже тут, то вкажемо тобі шлях. А далі ти вже сама, доню.

— Добре, батечку. Я слухаю.

І Діва продовжила: — Щовечора, аж до самісінької ночі на Івана Купала, співатимеш пісню поклику йому. Опівночі, на цьому самому березі, — очі Діви дивилися прямо в душу. — Якщо він прийде — отже, кохає тебе сильніше за відьомське зілля. Якщо ні, ти назавжди втратиш себе і розчинишся в річковій піні.

Лілея судомно вдихнула, але не відступила.

— Та зарано не радій, — продовжила Діва. — Навіть якщо він прийде, це не означає, що чари спадуть тієї ж миті. Там на вас чекатиме головне випробування. Для цього ми дамо тобі крихту нашої сили.

— Я згодна на все, — рішуче, без тіні сумніву відповіла Лілея.

— Тоді ставай поміж нас, — наказала Діва.

Лілея слухняно зробила крок уперед. Водяник і Діва стали обабіч неї. Простягнувши руки, вони зімкнули долоні перед Лілеєю та за її спиною, замкнувши її всередині живого магічного кола. Повітря миттєво стало іншим. Річкові владарі почали тихо, в унісон читати прадавню змову. Їхні голоси спліталися у дзвінкий гул, від якого в Лілеї заклало вуха.

Вода біля їхніх ніг закрутилася у стрімкий вир. З самої глибини на поверхню виринуло білосніжне латаття. Під дією слів змови його пелюстки почали стискатися, кристалізуватися, аж поки не перетворилися на твердий, прозорий камінь. За мить на блідій долоні Діви лежав іскристий артефакт у формі ідеальної, великої сльози.

— Ось, тримай, — Діва обережно простягнула їй амулет. — Одягни його і ніколи не знімай. А далі все піде саме так, як написано долею.

Лілея тремтячими пальцями взяла амулет і надягла на шию. Щойно холодний камінь торкнувся її шкіри, він спалахнув м'яким сяйвом. Глибоке душевне полегшення розлилося її тілом, наче тепла хвиля змила частину того пекучого болю, що роздирав її зсередини.

— На цьому нашу місію виконано, — прогримів Водяник, і його очі востаннє спалахнули фосфорним світлом. — Нам час. Бувай, Лілеє.

— Бувай, юна русалко. Можливо, ще побачимось, — тихо мовила Діва.

Вони розірвали коло і, не піднявши жодної бризки, плавно розчинилися в темній воді, залишивши по собі лише легкі кола на плесі.

Лілея залишилася сама. Вона торкнулася свого нового амулета. Камінь заспокійливо пульсував, віддаючи легке тепло, та раптом, на одну коротку мить, його гладь обпекла її долоню лютим холодом, а всередині кришталевої сльози майнула ледь помітна темна тінь. Русалка здригнулася, відчувши незрозумілу тривогу, але шляху назад уже не було. Вона безшумно ковзнула в глибину вслід за ними. Над тихою річкою, розганяючи залишки туману, невблаганно займався новий світанок.