19.

Наступного вечора, щойно втомлене сонце сховалось за темною смугою лісу, а над річкою почав підійматися густий, прохолодний туман, поверхня води безшумно розступилася. Лілея знову вийшла на берег. Цього разу в її рухах не було ні вагань, ні розгубленості — лише холодна, відчайдушна рішучість.

Вона йшла вздовж берега, туди, де дикі трави та річкові квіти буяли найпишніше. Її бліді, тонкі пальці обережно зривали гнучкі лози плакучої верби, що схилилася над самою водою, біле латаття з жовтими серцевинами, п'янку м'яту, духмяний чебрець, гіркий полин та дрібні лісові дзвіночки. Вона збирала їх мовчки, відчуваючи кожне стебло на дотик, дозволяючи ароматам нічних трав заповнити її свідомість.

Коли оберемок став достатньо великим, річкова діва зайшла у воду по пояс, зупинившись на піщаній мілині, як і веліла Темна. Сріблясте світло місяця осяяло її струнку постать. Лілея опустила очі і, глибоко вдихнувши, взялася до роботи.

Її руки, зазвичай швидкі та легкі, зараз рухалися повільно, наче кожна квітка важила неймовірно багато. Вона почала сплітати стебла у два парні вінки.

«Ти мусиш буквально вплести в них частину себе...» — лунав у голові глухий голос Темної.

Лілея заплющила очі й викликала в пам'яті найболючіше. Вона згадала їхню першу зустріч, його здивований, але такий теплий погляд. Гнучка гілка верби лягла в основу вінка, ввібравши в себе цей крихкий, ніжний спогад.

Потім вона згадала палючі дотики його мозолястих рук до своєї холодної шкіри. Вона вплела біле латаття, і з її очей зірвалася перша, кришталева сльоза, впавши прямо на пелюстки. Разом із нею русалка віддавала краплі свого чистого, нестримного кохання. Кожна квітка, якої вона торкалася, спалахувала ледь помітним, примарним сяйвом.

Вона вплітала гіркий полин, і разом із ним у вінок лягала її нестерпна образа, її самотність у темних глибинах. Разом із чебрецем вона віддавала той пекучий розпач, коли побачила його в обіймах іншої жінки. З кожним новим витком лози Лілея фізично відчувала, як щось всередині неї натягується, рветься і перетікає у квіти. Вінки ставали важкими, ніби живими, переповненими її сутністю.

Коли обидва вінки були готові, вони ідеально доповнювали один одного, з'єднані невидимою ниткою її розбитого серця. Лілея поклала їх на поверхню темної води. Вони не потонули, а злегка погойдувалися на дрібних хвилях, випромінюючи слабке, тьмяне світло.

Дівчина підняла погляд до зоряного неба, відчуваючи всередині порожнечу, яку щойно вийняла з себе і віддала річці. Тепер залишалося останнє. Пісня поклику.

З її вуст злетів перший звук — тихий, глибокий і проникливий. Він не був схожий на ті веселі пісні, якими русалки заманювали юнаків у вири. Це була пісня-сповідь, чиста і первозданна. Її голос набирав сили, розливаючись над водою, вплітаючись у шум очерету та шелест вітру. Вона співала про втрачене кохання, про вкрадену пам'ять, про чорні чари, які розділили два світи, і про готовність віддати що завгодно, аби повернути своє.

Слова її пісні лунали:

«Весь мій біль, кохання та щастя вплетені у ці вінки.

Відчуйте, почуйте, на мій поклик прийдіть!

Ці слова не гоять і не лікують ані серце, ані душу,

Вони — одна суцільна, відкрита рана.

Відчуйте, прийдіть, мій біль із грудей заберіть!

Втамуйте моє серце, а як ні — втопіть його на самій глибині...»

Цей магічний голос вібрував над плесом, проникаючи крізь товщу води в самісінькі глибини, туди, де спали найдавніші господарі річки. Лілея співала і не зводила очей із парних вінків, серце яких тепер билося в унісон із її власним, чекаючи, чи приймуть владарі її відчайдушну жертву.

І її почули. Вона відчула це кожною краплею свого єства. Навколо раптом здійнявся шалений вітер, пригинаючи очерет до самої землі та зриваючи листя з дерев. Поверхня річки хижо скипіла. Темні, льодяні хвилі піднялися високою, нездоланною стіною, і з розбурханої водної круговерті на мілину велично і моторошно вийшли вони.