18.

З розбурханих хвиль вийшла вона. Прадавня темна русалка ступала повільно, залишаючи на піску глибокі вм'ятини, що миттєво наповнювалися чорною водою. Її шкіра нагадувала вологий мул, а з довгого, сплутаного волосся, що переливалося барвами нічної безодні, беззупинно скрапувала густа, темна рідина. Вона зупинилася, і там, де колись мало битися серце, Лілея побачила великий, потворний шрам, схожий на розколотий камінь. Очі Темної лякали — дві суцільні чорні прірви, в яких не відбивалося жодної емоції, лише абсолютна, містична порожнеча. Від неї густо тягнуло сирими водоростями, запахом застояної глибини та пронизливим холодом.

Лілея стояла навпроти. Її серце калатало, мов скажене, а змучене тіло зрадницьки горіло від пекучого гніву та образи.

Темна наблизилася нечутно, немов ковзаючи над мокрим піском. Вона зупинилася впритул і вп'ялася в Лілею своїм порожнім поглядом, ніби проникаючи в самісіньку душу, вивертаючи її навиворіт. Від цього древнього, важкого погляду шкіра Лілеї вкрилася сиротами, а дихання перехопило. Тишу, що дзвеніла над берегом, Темна порушила першою. Її голос шелестів, наче сухий очерет на вітрі.

— Ще одна дівчинка горює від зради коханого, — слова прозвучали глухо, без краплі співчуття. — Навіщо кликала мене, Лілеє?

— Я хочу втамувати свій біль, — голос русалки затремтів, але вона рішуче стиснула кулаки, впиваючись нігтями в долоні.

— Втамувати біль, кажеш? — Темна ледь схилила голову, і з її пасм на пісок впало кілька чорних крапель. — Не кожен біль можна втамувати. Так само, як не кожне серце можна вирвати і забрати.

— То ви мені не допоможете? — відчай Лілеї важким, сирим каменем ліг на груди, перехоплюючи подих.

— Я б хотіла тобі допомогти. Так, як одного разу давно допомогли мені. Але не можу. А знаєш чому?

— І чому ж?

— Бо твій біль має зовсім інший присмак. Він пахне чужими чарами. Твій коханий зрадив тобі не з власної волі, — Темна зробила крок ближче, і Лілея відчула на своєму обличчі її крижане дихання. — Його серце все ще належить тобі. Воно кохає тебе, хоч розум і міцно затуманений чорним зіллям. Я можу забрати серце зрадника лише тоді, коли зрада добровільна. А проти відьомської магії я не маю влади.

— Кохає мене... — ці слова гучним відлунням розкотилися в голові Лілеї.

Вони мали б стати бальзамом на її рани, мали б заспокоїти, але безжальна пам'ять знову і знову підкидала свіжий спогад — Остап, який уві сні міцно притискає до себе іншу, земну жінку.

— Але ж має бути вихід! — зірвалася на відчайдушний крик Лілея, благально простягаючи руки до містичної гості. — Що мені робити, Темна? Скажи!

Русалка повільно перевела свій чорний погляд на спокійне плесо.

— З такою магією мають справу лише Водяник та Діва річкова.

— Як мені їх покликати?

— Заспівай їм пісню.

— Яку ще пісню? — Лілея здригнулася, немов від різкого удару, відчуваючи, як по щоці котиться холодна сльоза.

— Пісню поклику. Співай своїми словами, так, як відчуваєш. Поки співатимеш — плети парні вінки, а потім пусти їх за водою. Як зробиш це — пливи на мілину, що посеред річки. Якщо почують твій голос у глибинах — прийдуть. Але пам'ятай: це не просто плетіння. Ти мусиш буквально вплести в них частину себе. Вклади у ті вінки всі свої найсильніші почуття, кожен ніжний спогад, кожну краплю свого розпачу та палкого кохання. Чим сильнішими будуть ці почуття, тим більше шанс, що вони являться. Але знай, — голос Темної став ще тихшим, наповнюючись моторошним попередженням, — тим більшою буде ціна, яку вони зажадають натомість. Ці вінки стануть твоєю жертвою. А зараз мені час. Мене чекає глибина.

Щойно останні слова злетіли з її вуст, Темна повільно відступила назад, і високі чорні хвилі накрили її, безслідно сховавши у своїх холодних обіймах.

Лілея так і залишилася стояти на березі. Вона довго слухала монотонний шум води, відчуваючи, як у її змученій душі розпач повільно поступається місцем новій, відчайдушній рішучості. А щойно нічну темряву почав розвіювати перший подих світанку, русалка безшумно опустилася в хвилі, зникнувши за темною товщею води.