17.

Нарешті настала та сама ніч. Вода в річці стала напрочуд теплою, а невидима межа між людським та містичним світами розчинилася в густому тумані русального тижня.

Лілея нечутно виринула на поверхню та вперше за багато місяців ступила босими ногами на берег. Суха земля здавалася чужою, грубою, але дівчина не звертала на це уваги. Керована єдиним бажанням побачити коханого, вона легким, примарним кроком рушила в бік села, що мирно спало під сріблястим світлом повного місяця.

Вона добре пам'ятала дорогу до його двору. Прослизнувши крізь прихилену хвіртку, Лілея одразу попрямувала до старого будинку та літньої повітки, де Остап часто спав минулого літа. Але там було порожньо. Пахло лише пилом і сухим сіном. Тривога крижаними лещатами стиснула її горло. Де ж він? Що з ним сталося?

Не стримуючи свого хвилювання. Лілея почала блукати нічними вулицями. Її біла сукня майоріла в темряві, мов легке марево. Вона підходила до кожної хати, зазирала у темні вікна, вслухалася в чуже дихання, відчайдушно шукаючи того єдиного, чий образ викарбувався в її душі.

Аж ось, підійшовши до ошатної, просторої хати ближче до центру села, вона раптом відчула щось знайоме. Лілея невагомо піднялася навшпиньки і припала блідим обличчям до прохолодної шибки.

Місячне проміння падало прямо на широке ліжко, вихоплюючи з темряви дві постаті. Це був Остап. Але він не лежав хворий чи змучений, як вона вимальовувала собі всі ці довгі ночі очікування. Він міцно, безтурботно спав. На його обличчі застиг вираз абсолютного спокою та щастя. А поруч із ним лежала молода жінка. Остап по-господарськи закинув на неї свою важку руку, міцно притискаючи до себе її тепле уві сні тіло, а його обличчя було зарите в її русе волосся.

Лілея завмерла, не сміючи навіть кліпнути. Їй здалося, що час раптово зупинився. У грудях щось надломилося з таким страшним хрустом, ніби тріснула товста зимова крига. Вона хотіла відвернутися, втекти світ за очі, але погляд зрадливо ковзнув далі.

Там, зовсім поруч із їхнім ліжком, стояла невелика дерев'яна колиска, акуратно витесана, мов ночви. У ній, загорнуте в біле полотно, мирно сопіло немовля, час від часу перебираючи уві сні крихітними ручками.

Уся картина безжально склалася воєдино. Жорстока правда вдарила русалку сильніше за будь-який фізичний біль. Він не хворів. Його не тримали силою. Він просто проміняв її, забув, стер із пам'яті, щоб звити собі тепле родинне гніздо з іншою, земною жінкою та народити з нею дитину.

Серце Лілеї пронизав такий нестерпний, пекучий біль, якого вона не знала за все своє існування. З її вуст зірвався беззвучний, повний чистого відчаю крик. Повітря навколо раптом стало задушливим, немов отруєним.

Не витримавши цієї муки, дівчина відсахнулася від вікна. Сльози, гарячі і гіркі, вперше в житті обпекли її холодні щоки. Вона різко розвернулася та щодуху, не розбираючи дороги, кинулася геть від цього будинку. Лілея бігла через поле, збиваючи ноги до крові об колючу стерню, ламаючи сухі гілки, але зовсім не відчуваючи фізичного болю. У її голові пульсувала лише одна думка — якомога швидше дістатися води. Сховатися у темній, крижаній річці, щоб назавжди втопити в ній свій розпач і це розбите, розтоптане серце.

Діставшись знайомого пологого берега, Лілея втратила останні сили. Вона безсило впала на вологий пісок, здригаючись від неконтрольованих ридань. Її тонкі пальці судомно вп'ялися в землю, наче намагаючись втриматися за залишки власного розуму. Теплі річкові хвилі лагідно торкалися її зранених до крові ніг, ніби кличучи додому, до звичного спокою, але зараз ця вода не приносила жодного полегшення.

Лілея задихалася від глухої туги, що нещадно роздирала груди зсередини, випалюючи кожну клітинку її єства. Гарячі людські сльози, гіркі від незбагненної зради, беззупинно котилися по її блідих щоках, зриваючись великими краплями у темну воду. Річка, її вічна колиска і єдиний прихисток, тепер здавалася такою ж чужою і неосяжно порожньою, як і її власна душа.

Дівчина скрутилася калачиком на самому краю води, обхопивши себе руками, намагаючись хоч якось вгамувати фантомний біль у грудях, де ще мить тому жила безмежна надія. Кожен спогад про його ніжні слова, про палючий дотик його губ та сильні руки тепер обпікав її свідомість безжальним, нищівним вогнем. Вона глухо вила від безвиході, ховаючи обличчя у вологому піску, захлинаючись власним розпачем під байдужим срібним сяйвом місяця. У ці містичні ночі русального тижня природа навколо буяла життям, а вона, безсмертна річкова діва, почувалася так, ніби померла справжньою, найстрашнішою людською смертю.

І тоді з її розірваних грудей вирвався звук, від якого крижаніла кров у жилах. Це більше не був плач зрадженої жінки. Вона завила по-справжньому — моторошно, гучно та важко, неначе сам прадавній Вій розплющив свої мертві очі у непроглядній темряві. Цей нелюдський, містичний крик гострим лезом розітнув нічну тишу, змушуючи саме повітря вібрувати від жаху.

Річка миттєво відгукнулася на її лють. Спокійне плесо раптом скипіло, випльовуючи з найглибших вирів густу, чорну як смола воду. Важкі, льодяні хвилі з хижим шипінням ударили об берег, піднімаючи з дна брудну піну, гниле коріння та водорості.

У селі відчувши наближення чистого зла, в одну мить несамовито завили всі собаки. Вони рвали металеві ланцюги, здираючи шиї до крові, хрипіли й забивалися в найтемніші кутки своїх буд, жалібно скавучачи від сліпого тваринного страху.

Хвилі розступилися, і з розбурханої води на берег вийшла вона...