16.

Відтоді, як магія Євдокії міцно прив’язала Остапа до Одарки, на їхньому таємному місці біля річки запанувала глуха, моторошна пустка.

Перші тижні Лілея щоночі виринала з темно-синіх глибин. Вона годинами сиділа на мілководді, до болю в очах вдивляючись у густий сріблястий туман, і до самого світанку чекала знайомого сплеску весел та тихого скрипу дерев'яного човна. «Може, він тяжко захворів? Або мати щось запідозрила і не пускає його?» — раз у раз заспокоювала вона своє серце, яке щоночі болісно стискалося від крижаної тривоги. Але минали ночі, туман безжально розсіювався під першими променями ранкового сонця, а Остап не з'являвся.

Згодом надія почала згасати. Лілея перестала випливати на поверхню, сховавшись від усього світу в найглибших, найхолодніших вирах, де панувала вічна напівтемрява. Її сестри-русалки, чиї лускаті хвости тьмяно виблискували у воді, швидко помітили цей глухий розпач і почали кружляти навколо з тихими, отруйними насмішками.

— Ми ж застерігали тебе, сестро, — шепотіли вони, перебираючи її довге волосся своїми блідими, крижаними пальцями. — Людські чоловіки мінливі та зрадливі. Він давно забув про твої гарячі обійми. Знайшов собі теплу, земну жінку, а з тебе лише насміявся.

— Ні! Це неправда! — відчайдушно заперечувала Лілея, відштовхуючи їх від себе. — Він не такий! Наше кохання справжнє. З ним точно щось трапилося!

Вона навідріз відмовлялася вірити в його зраду. Але стародавні річкові закони були невблаганними: русалкам не вільно виходити на сухий берег, коли їм того заманеться. Залишався лише один вихід. Лілея поклялася сама собі, що дочекається наступного русального тижня — єдиного містичного часу в році, коли вона зможе покинути воду, ступити на землю і на власні очі побачити, що ж насправді сталося з її Остапом.

Поки річкова діва страждала в холодній темряві, у світі людей час невпинно йшов уперед.

Хата Остапа повнилася густим, теплим духом свіжоспеченого хліба та пряним ароматом сушеної м'яти й чебрецю, що невеликими пучечками звисали зі стелі. У печі весело потріскували дрова, кидаючи м'які золотаві відблиски на вибілені стіни.

Одного такого затишного вечора Одарка стояла біля столу. Її тонкі пальці були злегка припорошені білим борошном. Коли Остап зайшов до хати, принісши на плечах легку прохолоду з двору, вона обернулася. На її щоках грав густий рум'янець, а в ясних очах світилася несмілива, але глибока радість.

— Остапе... — тихо покликала вона, трохи нервово витираючи долоні об полотняний фартух.

Чоловік миттю зупинився, стурбовано вдивляючись у її обличчя.

— Що таке, пташко? Щось трапилось? — його голос прозвучав м'яко, з непідробною тривогою. Він підійшов ближче, обережно торкаючись її плеча.

Одарка заперечно похитала головою, і на її губах розквітла щаслива усмішка. Вона поклала свою теплу долоню йому на широкі груди, відчуваючи рівний стукіт його серця, і ледь чутно прошепотіла:

— Ні, мій любий. Просто... скоро нас стане троє. Я ношу під серцем дитину.

Остап завмер, ніби вражений громом. На коротку мить у кімнаті запанувала абсолютна тиша, перервана лише тихим тріском полін у вогні. А вже наступної секунди чоловік радісно, з полегшенням видихнув. Він рвучко підхопив Одарку на руки і легко закружляв із нею по кімнаті.

— Боже мій, Одарко! Радосте ти моя! — гаряче зашепотів він, обережно опускаючи її на підлогу та обсипаючи палкими поцілунками її обличчя, шию і навіть припорошені борошном пальці.

Одарка дзвінко, щасливо розсміялася, сховавши обличчя на його грудях. Чоловік обійняв її за плечі, притискаючи до себе так трепетно, ніби вона раптом стала кришталевою і могла розбитися від найменшого необережного руху. Того вечора вони ще довго сиділи обнявшись біля теплої печі. Остап гладив її русе волосся, дивився на м'які відблиски вогню і відчував, як його серце сповнюється абсолютним, безтурботним спокоєм.

Від того дня Остап буквально носив дружину на руках. Він категорично заборонив їй носити важкі відра з водою чи поратися коло худоби, оберігаючи кожен її крок, мов свій найцінніший скарб. А відьомське зілля, що міцно вкорінилося в його крові, продовжувало надійно тримати чоловічий розум у м'якому, солодкому дурмані, не залишаючи жодної, навіть найменшої шпаринки для спогадів про минуле.

Минула осінь із золотими, вогняними листопадами, промайнула сувора морозна зима. І от у квітні, коли земля щойно прокинулася від сну і вкрилася ніжним зеленим цвітом та першими пролісками, хату Остапа осяяв дзвінкий дитячий плач. Одарка народила йому дівчинку — здорову, з круглими рум'яними щічками, напрочуд схожу на матір.

Тримаючи на руках крихітну, загорнуту в біле полотно донечку, Остап ледь стримував сльози від безмежного людського щастя. А Євдокія, гордо стоячи поруч, задоволено дивилася на немовля. Вона була твердо впевнена, що її чорне чаклунство назавжди перемогло річкову магію і врятувало їхній рід.

Тим часом на дні річки, у густій товщі води, Лілея продовжувала рахувати дні. До омріяного русального тижня, коли вона нарешті зможе відчути під ногами тверду землю, залишався ще щонайменше місяць. Вода вже почала потроху теплішати від весняного сонця, але для Лілеї цей час в очікування обіцявши стати найдовшими і найхолоднішими у її безсмертному житті.