14.

Наступні кілька тижнів пролетіли для Остапа та Одарки як один суцільний, швидкий та солодкий сон. Приворотне зілля Євдокії діяло бездоганно, наповнюючи їхню кров солодкою, непереборною жагою одне до одного.

Вони зустрічалися щодня, немов не могли надихатися одне одним. Кожне їхнє побачення закінчувалося палкими обіймами, гарячими поцілунками та нестримною пристрастю, що спалахувала з найменшого дотику. Селом швидко поповзли чутки: жінки коло криниці перешіптувалися, дивуючись, як несподівано Остап забув про свою багатомісячну тугу і прикипів до Одарки. Лише Євдокія, дивлячись на закоханих з-за фіранки своєї хати, хижо та задоволено всміхалася, святкуючи власну перемогу.

Остап почувався так, ніби жив у дурмані. Щоразу, коли він дивився на рум'яну Одарку, його серце гупало в грудях, як навіжене. Магія відьми вибудувала в його свідомості міцний мур, за яким назавжди зникли спогади про річку, сріблястий туман та тужливі очі Лілеї. Інколи, дуже рідко, десь на самісінькому дні його душі ворушився незрозумілий, тупий біль — наче фантомна рана від чогось назавжди втраченого. Проте ця тривога миттєво тонула, щойно Одарка лагідно торкалася його руки.

Одного теплого серпневого вечора, коли втомлене сонце вже хилилося до заходу, заливаючи небо м'яким багряно-золотим світлом, Остап привів дівчину до свого саду. Довгі вечірні тіні м'яко лягали на прим'яту траву, а нагріте за день повітря густо і солодко пахло стиглими яблуками та тягучим медом. Десь у густому гіллі вже починали свою неспішну пісню цвіркуни.

Чоловік зупинився під найстарішою, розлогою яблунею, чиє віття утворювало над ними затишне зелене шатро. Він обережно взяв Одарку за обидві руки, зігрівши її тендітні пальці у своїх широких, гарячих долонях, і пильно подивився їй у вічі. Його погляд, у якому відбивалися останні відблиски вечірньої зорі, був потемнілим, палючим і рішучим.

— Одарко... — його голос злегка тремтів від хвилювання, яке штучно, але так майстерно розпалювали в його крові чари. — Відколи ми зустрілися тієї ночі, я не можу дихати без тебе. Ти стала моїм сонцем, моєю відрадою. Мені не потрібен ніхто інший у цілому світі.

Дівчина затамувала подих. Її щоки спалахнули маковим цвітом, а серце затріпотіло, мов спіймана пташка, відчуваючи, як від його палких слів у грудях розливається солодке, п'янке тепло.

— Виходь за мене заміж, — просто і твердо сказав Остап, ще міцніше стискаючи її руки та схиляючись зовсім близько до її обличчя. — Будь моєю дружиною. Я зроблю все, щоб ти була найщасливішою на землі.

На ясні очі Одарки миттю навернулися кришталеві сльози безмежної, сліпої радості. Вона навіть не уявляла, що ця ідеальна, красива казка насправді майстерно виткана з чорного чаклунства. Для неї це було те саме найщиріше, найчистіше кохання, про яке вона завжди мріяла довгими дівочими вечорами.

— Так, Остапе... Я згодна! — щасливо видихнула вона.

На її віях затремтіли сльози безмежної, сліпої радості, коли дівчина рвучко кинулася йому на шию. Чоловік міцно, майже до хрусту, притиснув її до себе, немов боячись випустити з обіймів. Він жадібно зарився обличчям у тепле русе волосся, що ледь вловимо пахло літнім сонцем, польовими травами та стиглими яблуками. У його затуманеній чарами свідомості не залишилося жодного сумніву — там панував абсолютний спокій і непохитна впевненість, що він чинить правильно.

У густих сутінках вечірнього саду вони злилися в довгому, ніжному поцілунку. Остап обережно гладив її плечі, милуючись кожною рискою розпашілого обличчя в м'якому, золотавому світлі зорі, що повільно догорала на горизонті. Для них обох час ніби зупинився, розчинившись у цій ідеальній, теплій миті.

І жоден із них навіть не підозрював, що саме зараз, під кронами мовчазних дерев, невидимий годинник почав свій невблаганний відлік. Ніхто з них не знав, що тієї самої миті їхня доля вирішилася безповоротно, і відтепер для них обох усе зміниться назавжди.