13.

Повітря того надвечір'я здавалося неприродно важким, немов наповненим тягучим, солодким дурманом. Відпрацювавши з самого рання в полі, Остап повертався додому вузькою стежкою через високе жито. Увесь день він почувався дивно: голова йшла обертом, у скронях глухо стукало, а в грудях розливався незрозумілий, пекучий жар, який ставав дедалі сильнішим.

Раптом на перехресті стежок він різко зупинився. Назустріч ішла Одарка. Дівчина несла повний кошик стиглих яблук, її руса коса збилася на одне плече, а на щоках грав густий рум'янець.

Щойно їхні погляди перетнулися, чорне насіння материнської магії, посіяне разом із маковою начинкою, стрімко проросло. У голові Остапа зблиснув сліпучий спалах. Образ прохолодної нічної річки, сріблястого туману і сумних очей Лілеї в одну мить зник, зібгався і розсипався на дрібний попіл, який безжально розвіяв вітер забуття. Він більше не пам'ятав ні її дотиків, ні її імені — у його затьмареній чарами свідомості просто не лишилося місця для русалки.

Натомість світ звузився до однієї-єдиної людини. Остап дивився на Одарку, і його дихання перехоплювало від раптового, дикого та нестримного потягу до неї. Він дивився в її очі й не міг відвести погляду.

Одарка теж завмерла, випустивши кошик у траву. Червоні яблука розкотилися під ноги, але вона цього навіть не помітила. Приворотне зілля Євдокії хмелем ударило їй у голову, заповнивши всі думки та розум лише Остапом. Серце, немов несамовите, стало шалено калатати, ладне просто зараз вирватись із грудей. Дівчина затремтіла від нестерпної тяги до цього чоловіка, чий погляд зараз обпікав її шкіру крізь тонку тканину сорочки.

— Одарко... — голос Остапа став низьким, хрипким, зовсім не схожим на його власний.

Він зробив стрімкий крок назустріч і, не тямлячи себе від раптового почуття, міцно схопив її за талію, притягуючи до своїх грудей. Ще вчора він пройшов би повз, лише чемно привітавшись, а зараз не міг відірвати очей від її напіввідкритих, тремтячих губ.

— Яка ж ти красива... Чому я раніше цього не бачив? — палко зашепотів чоловік, схиляючись до її обличчя. Його сильні руки заплуталися в її густому, пахучому волоссі.

Одарка слабо зойкнула, але не відштовхнула його. Навпаки, її власні руки, керовані чаклунською маною, міцно обвилися навколо його шиї. Остап припав до її губ у жадібному, п'янкому поцілунку. Вони цілувалися так відчайдушно, немов не могли надихатися одне одним, серед високого жита, заховані від усього світу.

Сп'янілі від раптової пристрасті, вони не пам'ятали, як опинилися у старому, напів -покинутому сіннику на краю поля. Крізь широкі щілини в дерев'яному даху пробивалося світло глибокого темно-синього неба, на якому щойно боязко зійшли перші зорі. Золотава курява здійнялася в повітрі, коли пара впала на духмяну постіль. Пахощі висохлого різнотрав'я та терпкого чебрецю миттєво змішалися з жаром їхніх розпашілих тіл.

Дихання чоловіка збивалося, а пальці нетерпляче блукали по її тілу, ніби він боявся, що ця мить може раптово зникнути. Остап обсипав жадібними поцілунками шию, ключиці та відкриті плечі дівчини, залишаючи на тонкій шкірі палкі сліди. Він глибоко вдихав її запах, без упину шепочучи слова палкого кохання, які нестримно лилися з його вуст.

Одарка дрібно тремтіла, не в змозі опиратися, і з головою віддавалася цьому незнайомому, солодкому виру. Її долоні міцно впліталися в його темне волосся, а з напіввідкритих губ зривалися тихі, уривчасті зітхання. Коли сильні, мозолясті руки обережно, але наполегливо звільнили дівоче тіло від тонкої лляної сорочки, відкинувши тканину кудись у темряву, вона лише тісніше пригорнулася до його широких грудей, довіряючи себе без залишку.

Тієї теплої літньої ночі Остап став її першим чоловіком. Їхня близькість була шаленою і нестримною, немов серпнева гроза, що змітає все на своєму шляху, спалюючи дощенту мости минулого.