12.

Ранок після свята Івана Купала видався напрочуд тихим. У повітрі ще витав густий, пряний дух спаленого полину, річкової вологи та згаслих багать. Остап, хоч і не спав майже всю ніч, почувався бадьорим — спогади про палкі обійми Лілеї у святкових водах зігрівали його зсередини, даруючи відчуття абсолютного щастя.

Він саме порався біля біля хліву, коли почувся знайомий скрип дерев'яної хвіртки. На подвір'я ступила Євдокія. Цього разу її хода не була владною і твердою. Жінка йшла повільно, трохи зсутуливши плечі, а в руках дбайливо тримала невеликий кошик, накритий вишитим рушником.

Остап миттєво напружився, інстинктивно готуючись до нової сварки. Проте мати зупинилася за кілька кроків, і в її очах він побачив лише глибоку втому та каяття.

— Доброго ранку, Остапе, — тихо, майже несміливо промовила вона, не піднімаючи погляду.

— Доброго, мамо, — стримано відповів він, відкладаючи вила. — Чого прийшли?

Євдокія важко зітхнула, і цей звук здався напрочуд щирим. Її голос здригнувся.

— Прийшла просити вибачення, сину, — вона нарешті подивилася йому у вічі, і на її віях блиснула сльоза. — Всю ніч не спала, думала. Стара я стала, дурна. Лізу у твоє життя, свої порядки хочу наводити. А ти ж уже дорослий чоловік. Пробач мені, Остапе. Серце материнське просто болить, добра тобі хочу. Та хіба ж я ворог своїй єдиній дитині? Живи, як знаєш. Тільки не тримай на мене зла.

Остап здивовано кліпнув. Вона була його матір'ю, і бачити її такою покірною та розбитою було надзвичайно щемливо. Напруга, яка тижнями сковувала його плечі, раптом відпустила.

— І ви мене пробачте, мамо, якщо сказав щось різке. Я не тримаю зла, — голос його пом'якшав.

Обличчя Євдокії одразу посвітлішало, на губах заграла тепла, лагідна усмішка. Вона відкинула краєчок рушника з кошика, звідки миттю вирвався запаморочливий аромат свіжої здоби.

— Ось, напекла зранку твоїх улюблених з маком. Візьми, поїж, а то ж зовсім змарнів на своєму господарстві.

Остап, відчувши знайомий з дитинства солодкий запах, без задньої думки взяв один рум'яний пиріжок і відкусив щедрий шмат. Солодка макова начинка танула в роті, хоча на якусь коротку мить йому здалося, що вона має ледь вловний, терпкий присмак незнайомого гіркого коріння. Проте він швидко проковтнув випічку, вдячно кивнувши матері.

Євдокія не зводила з нього пильного погляду, ловлячи кожен його рух. Коли останній шматок зник, у самій глибині її темних очей на мить спалахнув і одразу ж згас холодний вогник тріумфу.

— Ну, піду я, сину. Ще багато справ удома, — лагідно промовила вона, поправляючи хустку. — Нехай тобі щастить.

Залишивши Остапа, жінка навіть не думала повертатися до своєї хати. Її шлях лежав на інший куток села, до чепурного двору, де жила Одарка — молода, вродлива дівчина з довгою русою косою та рум'яними щоками, яку Євдокія вже давно пригледіла для свого жорстокого плану.

Одарка саме підмітала подвір'я, коли побачила гостю. Дівчина була привітною, простодушною і завжди шанувала старших.

— Доброго здоров'ячка, тітко Євдокіє! — дзвінко привіталася вона, спираючись на мітлу.

— І тобі не хворіти, пташко, — ласкаво заворкувала відьма, підходячи ближче до тину. — Йшла оце повз, дай, думаю, пригощу нашу красуню. Ось, візьми пиріжків із маком. Свіжі, тільки-но з печі дістала.

Вона простягнула дівчині інший згорток з кошика. На ці пиріжки Євдокія вночі наклала зовсім інакшу змову — на палку, сліпу прив'язку. Щойно дівчина їх скуштує, її серце почне нестерпно палати до Остапа, думки про нього не даватимуть їй спокою ні вдень, ні вночі, перетворюючись на болісну одержимість.

— Ой, щиро дякую вам! Які ж духмяні! — Одарка зраділа несподіваному гостинцю і одразу відкусила шматочок, навіть не підозрюючи, яку чорну, руйнівну магію ковтає разом із солодкою здобою.

Вони постояли біля воріт ще зо чверть години. Говорили про буденні сільські справи: про те, що літо видалося спекотним, про майбутні жнива, про те, чи вродить цього року городина. Одарка весело щебетала, смакуючи отруєний пиріжок, а Євдокія лише уважно слухала, поважно кивала і непомітно вдивлялася в ясне обличчя дівчини, чекаючи, поки чаклунське зілля пустить у її крові свої перші паростки.

Переконавшись, що її хитромудре павутиння сплетене бездоганно, Євдокія попрощалася і неспішно рушила додому. Тепер залишалося тільки чекати, коли магія розірве почуття її сина і сплете їх наново, так, як було потрібно їй.