11.

Минали дні, зливаючись в один суцільний, тяжкий потік очікування. Для Остапа час тепер вимірювався не сходом і заходом сонця, а короткими годинами нічних зустрічей та довгими годинами розлуки. Він жив ніби у двох паралельних світах.

Вдень чоловік завзято порався по господарству: лагодив старий тин, рубав дрова, доглядав худобу і працював у полі. Його руки виконували звичну важку селянську роботу, і зовні все виглядало так, ніби він повернувся до нормального життя. Односельці бачили його спокійним і зосередженим, хоч і продовжували стиха перешіптуватися поза спиною. Проте Остапу було абсолютно байдуже до людського поголосу. Його звичне денне життя було лише маскою, необхідністю перечекати світлу пору доби, бо всі його думки постійно блукали там, у прохолодних і темних водах річки.

Але як тільки на землю опускалися густі вечірні сутінки, він відкладав усі інструменти, швидко вмивався, сідав у свій човен і з завмиранням серця відпливав на середину плеса. Там, сховані від усього світу сріблястим річковим туманом, вони з Лілеєю зливалися в палких обіймах. Їхні нічні побачення були сповнені відчайдушної ніжності, тихих, потаємних розмов і гарячих поцілунків. Кожна проведена разом ніч міцніше сплітала їхні долі, роблячи це дивне кохання глибшим і сильнішим за будь-які перешкоди. Лілея все більше звикала до тепла його сильних рук, а Остапу щоразу ставало фізично боляче відпускати її назад у глибінь перед світанком.

Так непомітно і невблаганно наближалося свято Івана Купала — наймістичніший час року, коли межа між людським і потойбічним світами стає крихкою, як ранковий лід, а прадавня магія дихає в кожному пориві вітру.

Дивним і тривожним було лише одне: мати більше не приходила. Від тієї гострої розмови Євдокія жодного разу не переступила поріг його двору. Вона не дорікала, не влаштовувала сцен і навіть жодного разу не трапилася йому на очі на сільських вулицях. Інший на місці Остапа міг би зітхнути з полегшенням, вирішивши, що мати нарешті змирилася і відступила. Але він занадто добре знав її вдачу.

Мовчання Євдокії ніколи не означало покори чи визнання поразки. Ця раптова, глуха тиша була оманливою, як затишшя перед нищівною бурею.

Відьма мала свій план. Усамітнившись у своїй напівтемній хаті на краю села, вона днями перебирала в'язки сухих чаклунських трав, шепотіла старі замовляння над чорними свічками і терпляче чекала свого часу. Євдокія точно знала, що діяти потрібно Купальської ночі. Саме тоді, коли на берегах запалають високі вогнища, а річкова вода набере своєї максимальної, первісної сили, вона завдасть удару. Вона твердо вирішила раз і назавжди розірвати цей неприродний зв'язок і врятувати сина від річкової нечисті, хоч би чого це їй вартувало.

— Кохання, кажеш, сину? — просичала вона сама до себе, схилившись над дерев'яними ночвами з тістом. Її тонкі пальці м'яли податливу масу з нещадною силою. — Буде тобі кохання... Випалю всю твою любов дотла, без жодного жалю.

Відьма вправно замішувала зілля, щедро втираючи перетертий магічний порошок у солодку макову начинку. Її сухі губи без упину ворушилися, вплітаючи чорне чаклунство в кожен пиріжок.

— Як вуста твої торкнуться маку, так пізнаєш ти іншого смаку. Про свою погубу назавжди забудеш, і земну Одарку до навічно полюбиш, — монотонним речитативом тягнула вона, викладаючи випічку на гаряче деко.

Євдокія випросталася, витираючи руки об брудний фартух. Її очі в напівтемряві зблиснули холодним, розважливим вогнем, коли на думку спали спогади минулих років.

— Одну вже був привів. Без роду, без племені, та ще й пусту, мов та висохла криниця, — презирливо скривилася жінка, згадуючи покійну невістку. — Тій я допомогла піти та й від цієї водяної мари тебе вилікую. Увесь у батька вдався — таку ж саму дурну, непокірну вдачу маєш, але нічого. Цього разу буде по моєму.