10.

Ніч огорнула річку густим, прохолодним серпанком. Остап нечутно веслував на своєму старому дерев'яному човні, відпливаючи подалі від берега, туди, де глибина ховала найпотаємніші таємниці. Вода тихо хлюпотіла об борти, наче шепотіла йому назустріч. Він відклав весла і завмер в очікуванні. Не встиг він навіть покликати її, як поверхня плеса м'яко розійшлася, і з темної глибини виринула Лілея. Її шкіра світилася в блідому місячному сяйві, а в очах відбивалися зорі.

Вона підпливла до човна і поклала свої тонкі, прохолодні руки на вологий борт. Остап низько нахилився, обережно обхопив її обличчя долонями і жадібно припав до її губ. Їхні губи зустрілися в палкому, несамовитому поцілунку, в якому змішалися гіркота довгого дня і солод довгоочікуваної зустрічі. Він цілував її мокрі щоки, шию, вдихав аромат водяних лілій та нічних трав, що завжди супроводжував її. Лілея подалася назустріч, притягуючи його до себе, відповідаючи на поцілунки з такою ж відчайдушною пристрастю.

Вони довго розмовляли, сховані від усього світу сріблястим туманом. Остап шепотів їй слова кохання, розповідав про свій день, про те, як кожна хвилина без неї здавалася йому вічністю. Лілея слухала, міцно тримаючись за його гарячі руки, і відчувала, як її власне серце відгукується на кожне його слово. У ці миті не існувало ні законів природи, ні гніву матері, ні прірви між їхніми світами. Був тільки він у своєму човні та вона у своїй стихії.

Але ніч не могла тривати вічно. На сході небо почало ледь помітно сіріти, передвіщаючи неминучий світанок. Ранковий холодок змусив Лілею здригнутися. Їм знову доводилося прощатися.

— Я завжди приходитиму сюди, — прошепотів Остап, ніжно цілуючи її в лоб. — Я чекатиму тебе завтра

Лілея востаннє торкнулася його губ і, неохоче розімкнувши обійми, відштовхнулася від човна, повільно занурюючись у воду. Коли поверхня річки зімкнулася над нею, тиша підводного світу одразу поглинула всі звуки землі.

Опускаючись у глибінь, Лілея мимоволі поринула у спогади. Перед очима постала картина того дня, коли вона щойно повернулася на дно після закінчення русального тижня. Тоді її одразу оточили сестри — бліді, холодні річкові діви з пустими, відстороненими очима. Вони кружляли навколо неї, підозріло роздивлялися, торкалися її довгого волосся.

— Що з тобою, сестро? — прошипіла одна з них. — Твої очі. Вони змінилися. У них горить чужий вогонь. Чи не закохалася ти бува в людського чоловіка?

Лілея тоді змовчала, але сестри все зрозуміли самі. Вони почали сміятися — тихо, моторошно, наче шелест сухого очерету на вітрі.

— У людського чоловіка краще не закохуватися, — застерегла найстарша русалка, підпливши впритул. — Їхні почуття мінливі, як весняна погода. Вони слабкі й зрадливі.

І тоді вона розповіла стару легенду, яку на дні завжди переказували пошепки. Історію про русалку, яка віддала своє серце земному юнакові. Він клявся їй у вічному коханні, але невдовзі зрадив, обравши звичайну земну жінку. Коли зраджена діва дізналася про це, її біль був настільки нестерпним, що вона не витримала цієї муки. Щоб більше ніколи не відчувати такого жахливого болю, вона власними руками розірвала собі груди, вирвала серце та відала на збереження Водянику. А сама опустилася в найчорнішу, найглибшу западину річки. Відтоді вона стала темною русалкою — моторошною потворою, що живиться лише ненавистю та чужим страхом, не знаючи більше ні жалю, ні любові.

— Це все дурниці та вигадки! — різко відрізала тоді Лілея, відштовхнувши від себе сестер. — Зі мною цього ніколи не трапиться. Він не такий. Наше кохання справжнє.

Спогад раптово розсіявся, розчинився в прохолодній воді. Лілея різко змахнула рукою, виринаючи з марева минулого. Вона не вірила у ці старі страшилки. Її Остап інший, і він ніколи її не зрадить. Дівчина відігнала тривожні думки і стрімко поринула в саму глибінь темної води, міцно оберігаючи у своїх грудях тепло його останнього поцілунку.