9.

Ранок настав непомітно. Остап порався по господарству з такою завзятістю і невтомністю, якої не відчував уже дуже давно. Він щедро нагодував худобу, наносив свіжої води, нарубав дров, наче намагаючись цією стрімкою фізичною працею пришвидшити повільний плин часу. Кожен його рух був наповнений незрозумілою, п'янкою легкістю. Чоловік був окрилений. У його грудях, там, де ще тиждень тому чорніла випалена пустка, тепер гупало гаряче, живе серце. Його думки щомиті поверталися до Лілеї, до її прохолодних дотиків, солодких губ і глибоких очей. Він жив лише одним палким очікуванням — чекав ночі, коли сонце сховається, і він знову піде на темний берег, щоб виконати свою обіцянку.

Тишу сонячного ранку різко розірвав протяжний скрип дерев'яної хвіртки. Остап підняв голову від дровітні, витираючи краплі поту з чола. На подвір’я впевненим, твердим кроком ступила його мати, Євдокія.

Її темні, пронизливі очі одразу почали чіпко нишпорити по двору, безпомилково фіксуючи найменші зміни. Жінці було трохи за п'ятдесят, і вона трималася напрочуд прямо. У її рівній поставі та енергійних, поривчастих рухах відчувалася непохитна владність і прихована загроза, притаманна тим, хто знає і бачить більше за звичайних людей. Жінка, яку в селі позаочі пошепки називали відьмою, завжди тонко відчувала чужу енергію.

— Доброго здоров'я, мамо, — стримано промовив Остап, відчуваючи, як усередині все стискається від передчуття неприємностей.

Євдокія зупинилася за кілька кроків пильно подивилась на сина та на двір, що змінив свій вигляд, а саме бур’янів стало менше. Та й син виглядав,якось інакше.

— І тобі доброго здоров’я сину. Ти нічого не хочеш мені розповісти?

Остап поклав сокиру на землю, відчув, як напружуються м'язи.

— А маю щось розповідати? У вас своє життя, мамо, у мене — своє, — відрізав він. Ноти невдоволення в його голосі прозвучали надто гучно, але відступати він не збирався.

Євдокія примружилася.

— Люди кажуть, ти до хати русалку привів. Нечисть пригрів.

Остап випрямився, дивлячись прямо їй у вічі. Його погляд був холодним, як озерна вода в листопаді.

— І ти прийшла перевірити плітки? Мені байдуже, що язики чешуть. Я не малий хлопчик, щоб мене турбували плітки людей. Хочеш — іди в хату, шукай, може, десь під лавою сховав я русалку, — іронічно мовив він.

— Не смій зі мною так розмовляти! — її очі блиснули недобрим вогнем. — Я тобі добра бажаю!

— А я хочу, щоб ви залишили мене у спокої та дали жити своє життя, — відрізав Остап.

Євдокія зробила крок вперед, голос її став вкрадливим:

— Та живи, хто ж тобі не дає? Мені просто цікаво, чим живе мій син. Я ж як нормальна мати хочу онуків бавити.

Остап гірко засміявся.

— Знову та сама пісня? Мамо, змиріться. Онуків не буде. Ваш син обирає не тих, кого ви вважаєте «нормальними» дружинами. Я покохав русалку, і в цьому коханні немає місця для ваших очікувань. І так, — він зробив паузу, карбуючи кожне слово, — онуків не буде. Ніколи.

Євдокія зблідла, її губи затремтіли від люті.

— Ой лишенько, Остапе. Навіщо вона тобі? Що ти в ній знайшов? Це ж мара, це гріх, це погибель!

— Це — моє кохання, — відповів він тихо, але так вагомо, що мати на мить замовкла. — Все, мамо. Досить. Ідіть додому, у мене ще багато справ.

Євдокія пішла геть — невдоволена, зсутулена під тягарем свого гніву. Остап ще довго дивився їй услід, відчуваючи, як з кожним її кроком важчає повітря. Але він не здригнувся.

Як тільки перші сутінки огорнули подвір’я, Остап попорав швиденько господу та відкинув усі клопоти. Він купався у прохолодній воді, намагаючись змити з себе залишки материнських слів, одягнув чисту сорочку, яка пахла лавандою та окрилений передчуттям зустрічі з коханою, рушив до річки. Він ішов крізь ніч, і кожен удар його серця відбивав одне ім'я: Лілея.