8.

Сім відміряних днів пролетіли, немов один судомний подих. Для Остапа цей час став справжнім переродженням: уперше за довгі місяці порожнечі він знову відчув гарячий пульс життя. Їхні ранки дихали трепетною ніжністю, а кожен вечір ховав їх у палких обіймах, що дарували зболеній душі жаданий спокій, про який він забув. Для Лілеї ж земне буття стало калейдоскопом небачених див: вона вперше куштувала світ на смак, торкалася його барв і вслухалася в його звуки — усе те, що століттями ховала від неї річкова безодня. І хоча все навколо дихало чужою, химерною енергією, поруч із чоловіком вона відчувала себе в безпеці, немов нарешті знайшла свій справжній дім.

Проте час — найжорстокіший із катів. Сьомий день, мов невідворотна чорна тінь, добігав кінця.

Перед тим як покинути стіни хати, що стала їхнім прихистком, вони злилися в останньому, відчайдушному пориві пристрасті. Остап притиснув Лілею до себе, впиваючись у її губи з такою жагою, ніби міг зупинити самий плин часу і залишити дівчину поруч назавжди. Його гарячі, сильні руки ковзали по її тілу, жадібно пестячи кожен вигин, запам'ятовуючи її до найменших дрібниць. Лілея відповідала з не меншою палкістю, її пальці плуталися в його волоссі, а тихі, переривчасті стогони розчинялися в напівтемряві кімнати. Їхні тіла сплелися на зім'ятих простирадлах у шаленому, гарячому ритмі. Це було кохання на межі розпачу, де кожен дотик обпікав, а кожне зітхання дихало неминучістю розлуки. Він несамовито цілував її шию, ключиці, ніжну шкіру, намагаючись своїм теплом зігріти її сутність, яка з наближенням вечора поступово ставала все більш прохолодною, невблаганно повертаючи собі річкову природу.

Коли сонце почало ховатися за обрій, забарвлюючи небо багрянцем прийдешньої розлуки, вони прийшли на берег — туди, де місячне сяйво вперше сплело їхні долі.

Повітря над темною водою стало густим, гірким від невисловленого болю. Остап обіймав Лілею так відчайдушно, до біління кісточок, ніби намагався втримати її силою свого кохання, закрити собою від неминучого поклику річки.

— Не йди, — зірваним шепотом благав він, притискаючись гарячим чолом до її скроні.

Лілея лише сумно й приречено посміхнулася. У її очах, що вже почали затягуватися водяною млою, несподівано заблищали сльози — її перші справжні, людські сльози.

— Я мушу повернутися, мій Остапе. Такі прадавні закони мого світу. Але буду кохати тебе та сумувати за тобою.

Їхні губи зустрілися в останньому поцілунку — довгому, жадібному, розпачливому. Вони намагалися назавжди вкарбувати цей смак у пам'ять. Це був поцілунок, просякнутий сіллю неминучої розлуки і солодом абсолютного, беззастережного кохання.

— Присягаюся, — голос чоловіка здригнувся, але пролунав твердо, — що щовечора приходитиму на цей берег. Я кликатиму тебе, шукатиму в темних хвилях, навіть якщо доведеться простояти тут до самого світанку. Я кохатиму тебе, що б не сталося, і жодна сила — ні земна, ні будь-яка інша — не змусить мене забути тебе, а тим паче розлюбити. Ти неймовірна. Я кохаю тебе, Лілеє.

Лілея востаннє торкнулася його змученого обличчя, залишаючи на гарячій щоці прохолодний, мов ранкова роса, слід.

— Я кохатиму тебе. Чекай на мене. Твоя любов — єдине світло, що горітиме для мене на самому дні.

Вона повільно, долаючи неймовірний опір, відсторонилася і зробила крок назад, на вологий пісок. Чоловік відчайдушно простягнув руку, хапаючись за неї, але пальці розітнули лише густий річковий туман. Річкова діва зробила ще один невагомий крок, і темна вода, мов голодна, несита звірюка, м'яко й жадібно прийняла свою доньку.

Остап так і залишився стояти на березі, мов кам'яна статуя, дивлячись, як чорні хвилі змикаються над її головою, назавжди ховаючи ту, яка щойно повернула йому життя. Тільки кола на воді ще довго розходилися по дзеркальній гладі, немов болюче відлуння їхнього прощання. Попереду на нього чекала холодна безодня самотності, але глибоко в грудях, як найцінніший скарб, горіло незгасне полум'я надії на нову зустріч.