5.

Ніч здавалася нескінченно довгою, немов час зупинився спеціально для них. На березі річки, приховані густими вербами та непроглядним туманом, вони належали лише одне одному. Кожен подих, кожен дотик був наповнений відчайдушною жагою, ніби закохані намагалися встигнути за все життя, що було їм відміряне на ці сім днів. Його гарячі губи нестримно блукали її вологою, по-річковому прохолодною шкірою, цілуючи її шию та витончені ключиці. Лілея тихо стогнала, подаючись назустріч і м'яко вигинаючись під його сильними, шорсткими від праці руками, що жадібно і водночас надзвичайно трепетно пестили кожен вигин її тіла. Їхні тіла сплелися в єдиному, шаленому ритмі. Остап відчував, як холодна магія Лілеї змішується з його гарячою людською кров'ю, створюючи щось нове, щось таке сильне, що змушувало світ навколо вібрувати зовсім інакше. У її палких обіймах він забував про смерть Ярини, про владну матір, про гнітючу порожнечу в хаті. Залишалися лише збите на двох дихання і шелест очерету, що був єдиним свідком їхнього кохання.

Коли пристрасть нарешті вгамувалася, прийшов час тихої ніжності. Лілея сиділа на траві, опустивши голову, а Остап, обережно взявши гребінець, почав неспішно розчісувати її довге, вологе волосся, що нагадувало темний шовк. Він робив це надзвичайно дбайливо, боячись завдати болю, хоча відчував, як кожне пасмо в його руках ніби оживає від його лагідного дотику. Пальці чоловіка ледь торкалися її шкіри, і щоразу він відчував легкий холод, який так приємно контрастував із нічним теплом.

Закінчивши розчісувати, він узявся заплітати її коси. Це було схоже на таємний ритуал. Остап вплітав у її густе волосся польові квіти, які все ще виблискували в місячному світлі. Він повільно додавав до коси стебла конюшини, тендітні ромашки та зелену папороть, перетворюючи її зачіску на справжню лісову корону. Лілея мовчала, лише зрідка здригаючись від його рухів. У ці миті вона відчувала, як її власна сутність поступово змінюється. Вона ніби ставала частиною цього земного світу, частиною Остапа. Її волосся, переплетене травами та квітами, ставало видимим символом їхнього зв'язку, який вона тепер понад усе не хотіла розривати.

— Ти тепер назавжди зі мною, — прошепотів Остап, завершуючи плетіння та обережно закріплюючи кінчик коси.

Лілея повернулася до нього. В її темних очах, де раніше жила лише порожнеча, тепер відбивалося місячне сяйво та якась нова, дивна тривога. Вона знала, що цей вінок із власних кіс — це не просто прикраса, це обітниця. Але чи зможе вона, істота, чиє життя належить воді, витримати цю земну прив’язаність, не втративши себе?

— Я твоя лиш на сім днів та ночей земних, — тихо промовила русалка, з гіркотою вдивляючись у його риси. — А тоді я мушу знову повернутися до водного світу. Цілий рік ми не зможемо бачитися на землі, лише тут, біля річки.

— Мене це не лякає, люба Лілея, — Остап лагідно торкнувся її щоки. — Я згоден на будь-що, аби тільки бути з тобою. Ти зцілила мою душу. Моє серце знову живе завдяки тобі.

Вони палко й невідривно дивилися одне одному у вічі, ніби намагаючись закарбувати цю мить назавжди. А потім їхні губи знову зустрілися. Остап ніжно і міцно пригортав її до себе, ховаючи у своїх обіймах, немов свій найцінніший скарб. Вона — та єдина, хто був йому зараз потрібен. Вони так і застигли в обіймах одне одного, наче боячись світанку.