4.

Над річкою була глибока тиша. Остап першим порушив це крихке заціпеніння. Його голос, зірваний і хрипкий від довгого мовчання, ледь чутно розітнув туман:

— Хто ти? Моє марення? Чи, може мій кінець?

Русалка не відповіла. Вона лише ледь помітно усміхнулася, і ця усмішка була сповнена такої ніжності, що в Остапа перехопило подих. Вона повільно відпливла від човна, прямуючи до пологого берега, туди, де густа трава спускалася до самої води, ховаючись у тіні похилих верб. Чоловік, мов заворожений, наліг на весла, покірно йдучи за нею. Коли ніс старого човна м'яко ткнувся в мул, вона вже виходила на сушу.

І тут сталося диво, яке змусило його серце знову завмерти. Темна вода неохоче відпускала її, та коли дівчина ступила на берег, бліде місячне світло осяяло її фігуру. Остап побачив, що на ній немає ні сріблястої луски, ні хвоста, про які так лякливо шепотілися старі люди в селі. На вологу землю ступали босі, ідеально стрункі дівочі ноги. Тонка біла сорочка, зіткана ніби з самого туману та річкової піни, щільно прилягала до її тіла. Почався Русальний тиждень — єдиний час у році, коли духи води отримують людську подобу, втрачають свій хвіст і можуть ходити по землі.

Вона граціозно сіла на повалений стовбур верби, дозволяючи довгому густому волоссю стікати темними краплями прямо на траву. Остап важко піднявся і переступив через борт човна. Його кроки були невпевненими, обережними — він до нестями боявся, що один зайвий рух, один голосний звук, і це прекрасне видіння розвіється димом.

Він опустився на землю поруч із нею. Між ними залишалося ледве півметра, але нічне повітря іскрило від невидимої напруги.

— Мене звати Лілея, — її голос пролунав як тихий шелест очерету і передзвін кришталевих крапель. Він проникав просто під шкіру, заколисував і манив. — Я не згуба твоя. Хоча твій біль кликав мене саме для цього. А хто ти, чоловіче, що порушив мій спокій?

Він судомно ковтнув холодне повітря, намагаючись вгамувати шалене серцебиття.

— Остап. Мене звати Остап.

— Остап... — вона тихо повторила це людське ім'я, ніби куштуючи його на смак. Лілея повернула до нього своє бездоганне обличчя, і вінок із польових квітів ледь хитнувся на її голові. Її глибокі очі вивчали кожну зморшку, кожну тінь на його змученому лиці. — Ти приносив сюди своє горе щовечора, Остапе. Твої сльози і твої важкі думки падали на дно, отруюючи мою тишу. Ти шукаєш ту, яку вже ніколи не повернути.

Остап опустив голову, сховавши обличчя у великих долонях. Зазвичай будь-які згадки про Ярину викликали в нього напад сліпого гніву або чорного відчаю, від якого хотілося вити. Але зараз, поруч із цією містичною істотою, він відчув лише нестерпну втому і раптову, відчайдушну потребу виговоритися.

— У мене всередині суцільна порожнеча, — глухо, мов з-під землі, промовив він. — Ніби мені живому вирвали серце, а тіло залишили ходити по землі. Я не знаю, як дихати без неї. І не хочу так жити. Кожен день у тому селі — як каторга.

Лілея мовчки слухала. Вона, безсмертна істота, народжена з темряви, холоду й річкового мулу, раптом відчула, як це людське страждання болісно відлунює в ній самій. Вона простягнула руку. Її тонкі, бліді пальці несміливо торкнулися його міцного, загрубілого від селянської роботи плеча. Від цього легкого дотику по тілу Остапа пробіг потужний розряд. Він різко підняв голову.

Їхні обличчя опинилися так близько, що він міг вловити запах її шкіри — неймовірний, дурманний аромат свіжої води, нічного латаття та прохолоди. Остап повільно, ніби в глибокому трансі, підняв свою важку долоню. Він мусив переконатися, що вона справжня, що це не вибрики його збожеволілого розуму. Його тремтячі, пальці торкнулися її щоки. Шкіра Лілеї була прохолодною, мов ранкова роса, але під його гарячою рукою вона почала стрімко теплішати, наповнюючись людським теплом.

Лілея заплющила очі, піддаючись цьому незвичному дотику. Ніхто і ніколи не торкався її з такою ніжністю. Її серце забилося під грудьми, як сполохана пташка в клітці.

Ця близькість миттєво стерла всі межі, всі страхи і материнські перестороги. Остап більше не міг опиратися силі, що тягнула його до неї, немов у вир. Його пальці заплуталися у її вологому, шовковистому волоссі, а обличчя наблизилося до її губ. Лілея подалася назустріч, ведена древнім інстинктом і тим новим, палючим почуттям, що зараз бурхливо розливалося в її грудях.

Їхні губи зустрілися. Це був не боязкий поцілунок, а відчайдушний, жадібний порив двох самотніх, зранених душ. Губи Лілеї, спочатку по-річковому прохолодні, миттєво відповіли гарячою, гіркою пристрастю, що змела всі перепони. Цей перший поцілунок мав присмак темної води, сліз і жаги до життя. Остап міцно обхопив її обома руками, ривком притискаючи до себе, немов потопельник, що в останню мить знайшов свій єдиний рятунок. У його сильних обіймах русалка відчула, як її одвічний холод остаточно відступає, замінюючись живим, палким вогнем. Вона обвила руками його шию, відповідаючи на поцілунок з такою ж шаленою, нестримною віддачею. На ці короткі миті під покровом густого туману і беззоряної ночі вони стали єдиним цілим, запустивши незворотний відлік своїх семи днів, вкрадених у невблаганної долі.