2.

Пам'ять — найжорстокіший кат. Вона ніколи не приходить із попередженням, а підкрадається тоді, коли ти найменше готовий, і б'є просто під дих, вивертаючи душу навиворіт.

Остап сидів у непроглядній темряві хати. Він не запалював каганця, бо світло різало очі, але у цій сліпій темряві бачив усе надто ясно. Перед ним, яскрава, осяяна м’яким золотом призахідного сонця, знову і знову поставала Ярина.

Той липневий вечір здавався таким близьким, ніби достатньо було просто простягнути руку. Вони пливли у їхньому старому човні, і тепла вода лагідно, ледь чутно хлюпала об дерев’яні борти. Ярина сиділа на носі, безтурботно опустивши тонку руку в річку, і гралася з течією. Її дзвінкий, щирий сміх розлітався над плесом, відбиваючись від берегів, коли дрібні сріблясті краплі зривалися з її тонких пальців. Вона обернулася до нього — її світлі очі випромінювали такий абсолютний, безмежний спокій, що поруч із нею зникали всі тривоги світу. Теплий вітер плутався в її довгому русому волоссі, кидаючи на обличчя грайливі тіні.

«Дивись, Остапе, яка тиша, — сказала вона тоді, лагідно посміхаючись, і її голос був м'якшим за той вечірній вітер. — Здається, в цілому світі є тільки ми з тобою».

Він досі фізично відчував на своїх долонях фантомне тепло її дотику. Пам’ятав солодкуватий запах чебрецю, молока і літнього сонця, що завжди огортав її шкіру. Пам’ятав, як серце солодко стискалося від безмежної, щемливої любові, коли вона прихиляла голову до його плеча.

А потім спогад різко обірвався. Тріснув, як тонкий весняний лід під ногами. Болісно і нещадно.

Сміх розчинився, вмить проковтнутий мертвою, задушливою тишею хати. Тепло раптово зникло, залишивши по собі лише пронизливий, могильний холод, що безжально пробирав до самих кісток. Ярини більше не було. Вона стала землею, а він залишився тут. Темрява навколо здавалася густою, мов смола, вона давила на груди, витискаючи з легень залишки повітря.

Остап судомно, зі свистом втягнув повітря, зціпивши зуби так, що защеміли щелепи. Цей дикий, тваринний біль розривав його зсередини, дряпав горло, вимагав виходу, крику, якого він не міг собі дозволити. Він різко підвівся, з гуркотом відкинувши важку лаву. Йому бракувало повітря. Він вискочив у сіни, рвучко відчинив двері, і вийшов на подвір'я, жадібно ковтаючи нічну прохолоду.

Село вже міцно спало, потонувши у важкому маренні. Лише де-не-де злякано гавкали собаки, та й ті швидко змовкали, ховаючись по будках, ніби відчуваючи щось хиже й гнітюче у самому повітрі. Ніч була густою, сліпою і беззоряною. Остап ішов упевнено, знаючи кожну нерівність стежки навпомацки. Холодна роса миттєво промочила взуття, але він цього не помічав. Ноги самі несли його туди, куди так категорично, з містичним жахом заборонила йти мати.

До води.

Він спустився крутим схилом, і в обличчя одразу війнуло вогкістю, запахом мулу та густого татарського зілля. Річка дихала сирістю. Її поверхня здавалася чорною, непроглядною безоднею, ідеально гладким дзеркалом, у якому безслідно тонуло бліде, хворобливе світло місяця, що саме виринув з-за розірваних хмар. Човен тихо погойдувався там, де він його і залишив, прив'язаний до старої похиленої верби. Дерево схилило свої довгі віти аж до самої води, ніби схиблена з горя вдова, що оплакує щось безповоротно втрачене.

Остап мовчки, закляклими пальцями відв'язав цупку мотузку. Старі дошки жалібно скрипнули під його вагою, наче попереджаючи. Чоловік сів на вогку лавку, міцно, до болю стиснув держаки весел і різко відштовхнувся від берега. Чорна вода покірно, з тихим шелестом розступилася. Він плив уперед, розрізаючи темну гладь, вкладаючи всю свою лють і відчай у кожен помах весел. Він сам не знав, чого шукає у цій непроглядній темряві. Можливо, просто хотів опинитися там, де востаннє бачив її живою, де ще лунала луна її сміху. А можливо, його зболене, серце відчайдушно сподівалося, що ця темна вода, про яку попереджала мати, змилостивиться і хоч на мить поверне йому ілюзію її присутності. Або ж забере його самого.