1.

Над селом сідав ранковий густий туман. Він гарно стелився над річкою, ніби вкривав її білою ковдрою. Село повільно прокидалося. Вже проспівали треті півні. Жаби квакали, пташки щебетали. Прокидалися господарі до худоби.

Остап, що сидів на ґанку, важко піднявся, відігнавши від себе важкі нічні думки, та побрів до хліва. Робота завжди рятувала від божевілля, хоча б на кілька годин витісняючи з голови важкі думки. Взявши косу, він вийшов за двір, де трава ще була рясно вкрита холодною сріблястою росою. Рухи його були механічними, завченими, але позбавленими колишнього завзяття. Він зробив кілька широких покосів, і в ніздрі вдарив густий, п'янкий аромат перерізаних стебел та польових квітів.

Принісши до хліва важкий оберемок вологої, свіжоскошеної трави, він кинув її корові. Насипав зерна птиці, вичистив стайню. Зелена маса пахла ранком і життям, природа навколо буяла, стрімко переходячи у літо, але цей контраст лише сильніше ранив. Навколо все цвіло й дихало, а всередині Остапа стояла вічна мерзла зима, якої не могло розтопити жодне сонце.

Здоївши корову, він повернувся до хати. Налив собі в глиняне горнятко ще теплого, парного молока, відламав чималий шмат свіжого хліба і важко опустився на лаву за столом. Їв він повільно, майже не відчуваючи смаку, запиваючи хліб молоком просто для того, щоб підтримати сили в змарнілому тілі. Тиша в хаті тиснула на плечі, як кам'яна брила.

Рипнула хвіртка, важко й протяжно. За мить почулися кроки в сінях. Остап навіть не ворухнувся, одразу впізнавши цю ходу.

На порозі з'явилася Євдокія. Від неї ледь відчутно потягнуло полином і чимось терпким — запахом материних трав, у якому завжди крилося більше темряви, ніж зцілення. Вона мовчки підійшла до столу і поклала загорнутий у чистий рушник вузлик. З-під тканини густо і солодко запахло свіжоспеченими пирогами з маком.

— Їж, сину. Щойно з печі витягла, — її голос прозвучав не так лагідно, як мав би. У ньому бриніла владна, непохитна нотка.

Остап відсунув горнятко з недопитим молоком і похмуро глянув на гостинець.

— Дякую, мамо. Я ситий.

— Доки ти будеш себе ховати заживо? — Євдокія сіла навпроти, її чорні очі уважно і гостро вивчали бліде обличчя сина. — Ярини немає. Мертвим місце серед мертвих, а живим треба жити.

Ніжний запах здоби в хаті раптом здався Остапу задушливим. Кісточки його пальців побіліли від напруги.

— Не згадуйте її імені, мамо, — глухо озвався він, дивлячись на свої зчеплені руки. — Я вас не кликав.

— А я не питатиму дозволу, щоб до власної дитини прийти, і не мовчатиму, дивлячись, як ти сохнеш! — Євдокія сперлася руками на стіл. — Подивися на себе. Тінь, а не чоловік. Сорочка брудна. Хата без господині гниє, двір бур'яном поріс. Тобі жіноча рука потрібна. Одарка он учора знову про тебе питала. Дівчина вона гарна, покірна, до роботи брава...

— Я сказав, досить! — Остап вдаривши кулаком по столу, різко підвівся, ледь не перекинувши лаву. У його запалих, втомлених очах спалахнув гнів, змішаний із глибоким відчаєм. — Не треба мені вашої Одарки! Не треба нікого. Моє життя закінчилося разом із нею.

Євдокія не здригнулася. Її тонкі губи стиснулися в ледь помітну лінію. Вона не терпіла непокори, але чудово вміла бити у найболючіші точки.

— Спокою шукаєш? — вона примружилася, і її тон раптом втратив залишки материнського тепла, ставши жорстким, мов вирок. Вона підвелася і вказала сухою рукою у вікно, в бік річки, де все ще клубочився туман. — Сьогодні починається Русальний тиждень, Остапе. Вода з цієї ночі стає темною та небезпечною. Ті, хто на дні, прокидаються і виходять на берег. До річки щоб і ногою не ступав. Чуєш мене? Як стемніє — замкни двері, закрий вікна й сиди вдома. Бо те, що з води вийде, твого горя не пожаліє. Бійся темної води.

Остап відвернувся. Його погляд ковзнув туди, де за смугою лісу ховався берег. Саме там, у тиші прохолодних хвиль, він відчував себе ближчим до Ярини.

— Я почув вас, мамо. Йдіть додому, — рівним, безжиттєвим тоном відповів чоловік.

Євдокія постояла ще мить, пронизуючи його важким поглядом, а потім мовчки розвернулася і вийшла з хати, залишивши на столі неторкані пироги. Остап дивився їй услід. У вухах досі лунала материна заборона, але в грудях вже розливалася непереборна тяга. Він знав точно: щойно на село впаде ніч, він не залишиться в цих стінах. Він піде до води.