Розділ 4

До вечора я була більше схожою на головну героїню бойовика, яка змушена боротися за своє життя у схоже на те,  різдвяному містечку. Де якимось чином я вся просто сяяла, але настрою святкового щось та й не було. Особливо через цей клятий глітер, який так і не змогла стерти хоча б з обличчя. А що буде з волоссям... Я вже сто разів встигла пошкодувати, що взагалі полізла на ту драбину. Все, наші з ними шляхи тепер розійдуться навічно. 
Йшла додому я пішки. На транспорт і дивитися не хотілося. Навіть не через натовп небайдужих, які з усією скорботою на душі будуть посміхатися на всі тридцять два, коли побачать мене. Хоча, якщо чесно, от на це дійсно було байдуже. Йшла я зараз навіть більше тому, що мені все ще було не так вже й багато йти — якихось тридцять хвилин взимку. Але як повідомив мені мій шлунок — навіть це вже було забагато.
Мальовничий парк, особливо покритий легким сніжком — завжди милував моє око своєю красою та привертав увагу. Особливо тоді. Ох же цей кіоск з випічкою при вході... Від нього завжди за кілометр тягнуло запахом свіжих булочок, лісових горіхів та ванілі. 
— Один пончик, будь ласка. І додайте побільше карамелі, — попросила в продавчині улюблену закуску та зловила лукаву й співчутливу посмішку миловидної жінки, яка мене прекрасно знала, як постійну відвідувачку. 
Я не встигла далеко відійти, як не втрималася й вгризлася зубами в запашне тісто. Напевне збоку здавалося, що я якась дика й не їла як мінімум кілька днів, але знаєте що — змачнішої їжі я ще не куштувала. Але навіть в такого чуда був свій підступ — карамель, якої дійсно не пошкодували — бризнули в різні боки — на ніс, підборіддя, комір пуховика. Я спробувала витерти це все серветкою, але не тут то було — невеличкий клаптик вологої тканинки швидесенько поцупив вітер та бадьоро поніс все далі від мене. Говорити, що вона була останньою чи це й так надто очевидно?
— Гав! — пролунало десь на рівні моїх колін.
Я опустила очі й поглянула на шалено милого, проте досить великого кудлатого пса. Він з такою любов'ю дивився на мій пончик, що я зрозуміла все без слів. Чи то пак з одного гавкоту. 
— Ні, — суворо промовила я. — Це єдине гарне, що трапилося зі мною останнім часом. Я його так просто не віддам!
— Гав-гав, — в цього пса була надійна компанія підтримки у вигляді кількох, нібито породистих собак та навіть ворони. Хоча останні заглядалася явно не на пончик, а на глітер на моїй голові. 
— Шановні, я не їстівна. І вам нічого не віддам. На цьому й розійдемося, — промовила я та прискорила ходьбу, яка дуже швидко перейшла на біг. 
Проте клуб моїх однодумців не відставав й я, не звикла до довгих пробіжок, швидко почала захекуватися й втрачати концентрацію. І в моєму випадку це найгірше, бо тоді вимикається моє шосте чуття, яке предвіщає про біду. Хоча, куди там, воно стільки часу не вмикалося... Куди йому тепер там бачити ту зрадливу решітку зливостоку, припорошену снігом. 
Хрусь!
Здавалося, зламалася сама моя доля. Мій улюблений каблук провалився між прутами й з хрускотом відлетів кудись на дно стоку. А я ж похитнулася, намагаючись утримати рівновагу на одній нозі та замахала руками. 
Проте на жаль, гравітація останнім часом була до мене невблаганною. Тому все, що залишалося — заплющити очі, готуючись до жорсткої зустрічі з асфальтом. Я ще більше закрилася, очікуючи неминучого, але натомість відчула, як чиїсь міцні руки підхопили мене  та різко смикнули вгору. 
— Знаєш, —  пролунав аж занадто знайомий голос, в якому почула суміш полегшення та гумору. — Я вже починаю думати, що ти мене переслідуєш. Або ж намагаєшся добити. Хоча, одне одному не заважає. 
Макс. Знову. Бездоганний у своєму чорному пальто, яке я дивом не встигла зіпсувати своїми липкими пальцями. Він так і тримав мене, міцно притискаючи до своїх грудей. І не збирався відпускати. Настільки демонстративно, що навіть пси зрозуміли, що втратили свою здобич. 
— Каблук... — жалібно почала нити я, згадуючи всі наші прекрасні моменти з цими чобітками.
— Бачу, — зітхнув він. — Іти можеш?
На секунду я замислилася. Йти може й могла, але нога починала нити, напевне потягнула зв'язки у нерівному бою з каналізаційною решткою. Та й...
— Ой, — зойкнула я, коли Макс раптово взяв мене на руки. "Хочу, щоб мене носили на руках".—  Цей список мене скоро доконає.
Макс пройшов кілька кроків до своєї автівки та обережно допоміг мені сісти на переднє сидіння. І коли відчула запах свіжої хвої та шкіри, то зрозуміла, які ж ми з моїм пуховиком з запахом горілого та дешевої карамелі — все-таки різні. 
Макс швидко сів за водійське сидіння, але не поспішав заводити двигун. Просто повернувся до мене та уважно поглянув, намагаючись знайти відповіді на свої питання в одному лиш моєму погляді. 
— Який ще список, Ліно?
Я розуміла, що це може бути дивно й безглуздо збоку, але без жодних вагань дістала з сумки пом'ятий та вже трішки затертий пухнастий рожевий записник та протягнула його Максу. Все одно там не було більше нічого. Тільки десятки списків, перекреслених знову і знову через нездійснені бажання та останні 12 пунктів, яким я ще дала шанс. 
— Ось — це бажання, які я загадала на Новий рік і які раптом почали збуватися, але зовсім не так, як мені того хотілося.
Макс уважно дивився на пункти, ніби не чуючи мене.
— "Бути як вогонь"?
— Ти мене гасив снігом, пам'ятаєш?
— "Вразити в сама серце"?
— Мій лікоть в офісі.
— "Солодке життя?" — він кивнув на шматок цукрової пудри на моєму носі, який я поспішила стерти.
— Саме так, Максе. Я хотіла дива, а натомість отримала набір катастроф. Цей виноград...терпіти його тепер не можу.
Проте Макс не відповідав. Він уважно перечитував список знову й знову. Я чекала, що він скаже, яка це маячня чи відправить мене до психлікарні, але... Він просто почав сміятися. Щиро, головне, тепло. Не як людина, яка висміює, а як та, якій подобається твоя компанія. 
— Отже, ти спалила шарф, ледь мене не вбила, осяяла весь офіс...
— Вибач, — прошепотіла, ніяково опускаючи очі додолу. — Я просто хотіла, щоб все було ідеально.
Макс тільки те й зробив, що похитав головою. 
— Ідеально — це ж так нудно. В з тобою я вперше за все своє життя дійсно відчув, що я живу.
Він перегорнув сторінку на останній пункт та його кутики рота розтягнулися в посмішці.