Розділ 3

Перший день після свят завжди найтяжчий. Відчуття свята ніби минає, зникає вся передсвяткова метушня й ти просто повзеш і повзеш, в кожній своїй дії та в кожному завданні. Навіть в такому простому як почати цей рік з того, щоб прийти до офісу вчасно. І я катастрофічно та абсолютно безнадійно запізнювалася.

Коли вдалося залетіти в хол бізнес-центру — я вже ні на що не сподівалася. Окрім одного єдиного сповіщення про те, що сьогоднішня зустріч переноситься на цілих тридцять хвилин, яких мені було б цілком достатньо, якби…

— Тримайте! — закричала я, кидаючись в отвір ліфта, який саме збирався зачинятися.

Але як виявилося...я просто не побачила, що в ньому було порожньо. А самі ліфти, як ви знаєте — бездушні машини, які не вміють слухати. Та й на рух реагують не так вже й спритно. Ну або ж це знову Всесвіт вирішив виконати моє бажання «хочу все встигати» у тільки йому властивій та вкрай злостивій манері. Бо двері почали зачинятися значно швидше, ніж я розраховувала й добряче хряснули мене по руці.  

— Ну дякую, дуже гостинно — прошипіла я, потираючи забите місце та поглядаючи в дзеркало, щоб привести себе до ладу.

В офісі панувала атмосфера «повільної смерті». Колеги мляво пересували мишки, допиваючи чи не п'яту каву. А хтось і взагалі відкинувся на кріслі, практично ховаючись за своїм монітором.  

— О, Ліно! — радісно вигукнула секретарка Оля, підбігаючи до мого місця. — Ти ж у нас найлегша!

— І в чому тут підступ? — одразу насторожилася я.

— Шеф сказав прибрати святковий декор. Завгосп ще святкує, а гірлянди дратують клієнтів.

— Олю, ти ж знаєш — я перейшла в підтримку клієнтів — турботи по офісу вже не моя справа.

— Ну Ліно… — благально протягнула вона. — Ми без тебе як без рук. Знаєш, я б і сама полізла, але ти ж бачила ту драбину! Та мені навіть з нею зросту не вистачить, а ти минулого року так на ній стрибала, що всі були в захваті. Полізеш, га?

Через п’ять хвилин я вже стояла під стелею на хиткій драбині, яка пам’ятала ще часи перших Windows, картаючи себе за добродушність. Внизу пропливали поодинокі маківки колег, на які я намагалася не дивитися, фокусуючи свою увагу на прикрасах.

— Ну ось тобі й «бути на висоті», називається, — прошепотіла собі під ніс, знімаючи останню декоративну сніжинку.

— Ліно, там на верхній полиці ще коробка з реквізитом для корпоративу, яку ми забули! — гукнула Оля. — Знімеш її? Бо так і забудемо знову.

І знову я щось надто легко піддалася. Навіть без жодних суперечок потягнулася до великої картонної коробки. Вона стояла надто високо, я ледве діставала пальцями, але.... — Зараз... — прокректала я, смикаючи коробку на себе.

Вона піддалася занадто різко, а її кришка, здавалося, взагалі була тільки для декору.

Першим на мене випав... костюм східної танцівниці. Важка спідниця, розшита сотнею дешевих залізних монеток, накрила мене з головою. Монети дзвеніли, б’ючи по обличчю, плечах і руках. Я відпльовувалася від тканини, а в голові майоріла думка: «Хочу, щоб гроші на мене сипалися». Ну дякую! Не уточнила валюту — отримай бляшанки!

Я замахала руками, намагаючись зняти з голови цю «монетну атаку» і випадково зачепила ліктем ще щось, що стояло в тій же коробці. Вгадаєте що? Я й сама там не чекала побачити величезну банку декоративного глітеру, що без жодних вагань поспішила перекинутися на мене. Сріблястий, дрібний, липучий пил, хмарою огорнув мене, драбину і все навколо нас. «Хочу сяяти» виконано, бо тепер я не просто сяяла, а й сама була тією диско кулею з вечірки. Але під «солодким життям» я явно мала на увазі не липке!

— Ліно, обережно! — почула я знайомий голос знизу та спробувала розліпити хоча б одне око. Хоча мені й дивитися не потрібно було, щоб зрозуміти, що це Макс, який явно робив чергове коло по офісу, розмовляючи по телефону.

— Максе? — пискнула я, не розуміючи, чого ще маю боятися явно у короткостроковій перспективі.

Драбина піді мною загрозливого хитнулася. Спідниця на голові перекрила огляд. Нога зіслизнула. І…

— Лови! — тільки й встигла крикнути я, щиро сподіваючись, що він не підійшов не просто попередити, а й допомогти.

Політ був коротким, але яскравим. Я приземлилася не на підлогу, а прямісінько на Макса. Точніше, мій лікоть, виставлений вперед для захисту, вдарив його чітко по сонячному сплетінню. Дивно, як він тільки не зомлів.

— Угхх!.. — Макс зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря.

Я, вся в сріблі, з монетами на вухах, сиділа на підлозі поруч і з жахом дивилася на нього. «Хочу вразити його в самісіньке серце». Боже, я ж його майже вбила!

— Максе! Ти як? — я кинулася до нього, обсипаючи його залишками «багатства».

— Ти... — прохрипів він, червоніючи і тримаючись за живіт. — Ти... вмієш... вразити...

В офісі настала мертва тиша. Всі — колеги Макса з відділу логістики, маркетинг, продажі та навіть кур'єр — дивилися на нас.

— Може, проведеш мене до умивальників? — трохи віддихавшись, промовив Макс, красномовно натякаючи на глітер, який встиг присипати і його.

— Так-так, — я підхопилася, по-шкідницьки дивлячись на свого рятівника та пошкандибала з ним в іншу сторону офісу, підіграючи собі в кожному кроці монетками, які позастрягали в моєму одязі.