Розділ 1

З боку це напевно виглядало як сцена з якогось шпигунського фільму. Всі в чорно-білих костюмах  та сукнях під тематику «Люди в чорному» — вишукано підіймають бокали шампанського, уважно вглядаючись на екран, де якраз починався відлік останніх секундочок до нового року. А я, як справжній професіонал, повзу під стіл, міцно вчепившись в свою ціль — миску з дванадцятьма виноградинками.

— Десять! — ревів натовп моїх колег десь там, нагорі, у світі адекватних людей.

Я нервово глипнула на свій рожевий записник, що лежав на колінах. Пункт перший: «Хочу, щоб у новому році я була просто вогонь!».

— Дев'ять!

Я запхала до рота першу виноградину. Господи, ну чому я вирішила взагалі обрати цей сорт? Чому не купила дрібний кишмиш? Ні, Ліночка захотіла «елітного» столового винограду. Кожна ягода якого була розміром з дике яблуко. Та тепер була більша ймовірність, що я зустрічатиму Новий рік з прийомом Геймліха, а не шампанським. Хоча… кого я дурю. З-під столу ще ж вибиратись…

— Вісім!

Друга виноградина пішла важче. Я гарячково тицьнула пальцем у другий пункт списку: «Хочу, щоб чоловіки падали до моїх ніг».

— Сім!

Під стіл раптом просунулася пара ніг. Чоловічих. У чистесеньких лакованих туфлях, власник яких явно підійшов до столика за своїм шампанським. Я в паніці спробувала посунутися, але мій лікоть зрадницьки зіслизнув. І вгадайте хто вгатився головою об ніжку столу? Молодці. Хоча…тут і варіантів то небагато було.

— Шість! — кричали колеги, не помічаючи драми під їхніми ногами.

Я, ледь стримуючи сльози від удару і намагаючись не вдавитися тими клятими виноградинками, вирішила імпровізувати. Запхала до рота одразу дві ягоди. Щоки роздулися, як у хом’яка. Зате, до вашого відома, вкрай чарівного. Не дарма шукала цю червону сукню весь тиждень по всіх торгових центрах. Вона була абсолютно варта кожної секундочки, проведеної у ній навіть під цим столом.

— П’ять!

Туфлі навпроти заворушилися та ніби поглянули на мене, безуспішно намагаючись відволікти мене від мого винограду. А потім раптово чоловік нахилився й поки нічого не передвіщало біди — його манжета ковзнула під стіл, піднімаючи край скатертини. А за кілька мілісекунд зустрілися й наші погляди не тільки з черевиками, а й парою його чарівних зеленкавих очей. О ні, це був саме той новенький з відділу логістики, який завжди діловито походжав по офісу, постійно з кимось розмовляючи. Здається, його звали Макс.

Я спробувала посміхнутися, але сама собі більше нагадувала білку. Розпатлане волосся рудого кольору, на жаль, не сильно ховало мою прекрасну особистіть з ротом, битком набитим виноградом. І якщо мені не подобалася ця картинка, при тому, що я себе не бачила, то й не дивно було, як видозмінилося обличчя колеги.

— Чотири!

— Що ти там робиш? — одними губами запитав він.

А я навіть не могла спробувати відповісти. Була зайнята, запихаючись новою порцією винограду. Я мусила встигнути хоча б цього року!

— Три! — проверещав натовп і Макс, похитавши головою, повернувся до світу розважливих людей.

Я проковтнула виноградну масу майже не жуючи. Горло пекло, здавалося, що очі полізли на лоба. Проте ще був шанс.

— Два!

— Та за що! — прохрипіла я, викидаючи руку вперед, щоб схопити наступну порцію «щастя», але замість миски моя рука, керована чи то панікою, чи то злою долею, вчепилася в чиюсь штанину.

— Один!

Здається, я таки здалася, бо з якогось дива навіть не намагалася з’їсти решту виноградинок, але натомість чомусь наполегливо потягнула на себе ту саму незабутню штанину.

— З Новим роком!!! — ожив офіс і повсюди залунали радісні вигуки.

Ну от… Цього року в мене знову мінус, хоча… він точно буде незабутнім. Особливо, коли на тебе зверху летить новий логіст, а ти лежиш під столом, зазираючи у блокнотик й думаєш лише про те, що одне бажання все ж виконано — чоловік таки впав до моїх ніг. Але є один малесенький нюанс…