4. Час обіймів.

— Ой, перепрошую, я помилилася! Переплутала вас зі своєю подругою, — вигукнула незнайома юнка з розмальованим тінями та чорними фарбами обличчям і, тримаючи пальцями ковпак відьми, щоб він не спав із голови, поцокотіла підборами парком.

За спиною переляканої Марії пролунав вибух... Вибух сміху!

— Ти б бачила своє лице! — реготала Наталя, дратуючи цим подругу.

— Натусику, тримай себе в руках. Інакше... Інакше межа між світом живих і мертвих для тебе зітреться не лише на сьогодні, а й навіки. Зрозуміла? — гримнула Марія і суворість в її голосі гриміла гучніше громовиці.

Однак Наталя не боялася ні злив, ні блискавки, а тим паче подруги. Їй було досі весело.

— Погрожуєш? Ех, шкода, що я не твій хлопець, а всього лиш подруга. За такі б погрози я б тебе кинула...

Марія нервово здригнулася. Віддана подруга, яка зазвичай була емпатичною, цього разу так і просилася задушити її.

Але бажання Марійки провчити Наталю за жарти потухло, так і не ставши полум'ям. А все тому, що на очі рудої ревнивиці потрапила цікава парочка...

Та, що в образі звабниці-монахині, і коханий — колишній — далі шукали розваг. Цього разу вони, опісля купи атракціонів, обрали кімнату жахів.

— Вони й туди зібралися? — не подумки пролунав голос дівчини, погляд якої став отруйним.

Руде дівча згадало, скільки разів Славко кликав її прогулятися парком розваг і відвідати кімнату жахів... Але вона опиралася. Руками й ногами. Не погоджувалася ні за які винагороди. Хоч коханий дуже цього хотів і дуже любив адреналін та екстрим.

І от тепер Слава знайшов із ким йому розважатися. Певно, знайшов однодумцю... Марія на мить почала картати себе, бо, можливо, треба було піти на поступки та боротися зі страхами.

Та що вже там!

— Оу! А в них усе стрімко. От уже обійматися йдуть, — прокоментувала Наталя те, що бачила.

— Обійматися?! — ще дужче рознервувалася Марія.

— Ти хіба не знаєш? До кімнати страху пари йдуть, щоб обійматися. Темрява, моторошні ефекти, механізми, які лякають, та гнітюча атмосфера невідомого — все це сприяє обіймам.  Адже, якщо людину щось страшить — вона завжди шукає підтримки сторонніх.

Руда бідося зітхнула та спробувала вгамувати дрібне тремтіння у тілі... Останні дні були надто насиченими емоціями. Так недалеко було й до нервового зриву...

Втім, а чому "недалеко"? Навіщо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні!

Щойно Марія перевела погляд від однієї локації парку розваг до іншої, як її кинуло в жар, а тіло зовсім припинило слухатися і закам'яніло...

Слава з тією дівчиною крокували алеєю в її бік....

Втім, серце Марії завмерло не від цього дефіле. Річ у поглядах і жестах.

Всеславові очі шукали її — Марійку, а руки були настіж розкинуті й готувалися до обіймів.

До обіймів із Марією...

І як це розуміти?