Частина друга

Настав новий навчальний рік. Від нього — жодного слова. Часом я навіть думала, що він змінив школу. Але ні...

Мені довелося вести урок у дев’ятому класі з інформатики — для практики. Я повторила тему за день до уроку — я її знала. Про всяк випадок написала текст, за яким буду говорити. До кінця вечора я цей текст знала напам’ять. Я була повністю готова: могла показати будь-який приклад, пояснити будь-який термін. Але я не передбачила однієї речі: він був у цьому дев’ятому класі.

Наступного дня я вже стояла посеред класу. Поруч сиділи два вчителі: один з інформатики, а інший з практики — він записував усе, що я кажу, як стою, чи впевнено тримаюся.

Коли продзвенів дзвінок, я привіталася, представилася, назвала тему уроку і почала розповідати. Я говорила все з інтонацією, рівно так, як репетирувала вчора перед дзеркалом. Голос звучав упевнено, руки не тремтіли, хоча всередині мене вирувала тривога. Я намагалася бути перед учителями тією самою «ідеальною ученицею», яка може впоратися з будь-яким завданням, а перед учнями — ідеальною вчителькою, яка знає всі відповіді на будь-які питання, навіть із підступом, може розповісти тему цікаво і не запнутися на жодному слові.

І раптом помітила його.

Він змінився. Волосся, яке завжди було не довше ніж 2 см, він відростив до довжини 10 см, через що його обличчя стало виглядати красивішим. Також він перестав одягатися в простий, несмаковитий одяг. На ньому були чорні джинси, яскраво-білі кросівки і біла сорочка. Усе виглядало так, ніби він спеціально довго стояв перед шафою і вибирав, що одягнути.

Він сидів біля вікна, із зошитом, наче напівсонний, але очі — його очі були спрямовані прямо на мене. Не на дошку, не на текст у підручнику, а саме на мене. Дивився уважно, зосереджено, ніби ми були в цьому класі вдвох. Ніби не слухав мене, а розглядав, чекав чогось. Чекав, що я помилюся? Що розповім щось не так? Цілком можливо, мені це все здавалося, і я все вигадала.

Наші погляди перетнулися, і моє серце боляче кольнуло. Усе тривало не більше ніж мить секунди, але відчувалося так, ніби минуло більше століття. У цей момент мені здалося, що ми з ним такі, як були раніше. Стоїмо поруч, і він скаже якесь підбадьорливе слово. Але він мовчав. Це і змусило мене виринути з глибини цього погляду і повернутися до уроку.

На секунду я збилася. Одне слово прозвучало не так, як я планувала, і я відчула, як усередині все холоне. Мені хотілося відвернутися, зробити вигляд, що його тут немає, що це не він. Але щоразу, коли я переводила погляд на клас, я все одно відчувала на собі його погляд.

Я продовжувала пояснювати: що таке алгоритми, які бувають види, наводила приклади. Учні щось записували, перемовлялися. А він усе так само дивився. І цей погляд ніби витягував назовні всі мої страхи.

«Чому він тут? Чому саме в цьому класі? Чому саме сьогодні?» — думки билися в голові, заважаючи зосередитися.

Коли я поставила питання учням, піднялося кілька рук. Я вибрала одну навмання — аби відволіктися. Але він теж підняв руку. Повільно, не поспішаючи, ніби даючи мені час помітити.

І я помітила.

У ту мить усередині все стиснулося. Якщо я дам йому слово — він заговорить. Його голос знову заповнить простір між нами, і я точно зіб’юся. Або не зможу вислухати його до кінця. Але якщо я зроблю вигляд, що не бачу, — усі в класі зрозуміють.

Я стояла, завмерши, з крейдою в руці, і вперше за цей урок відчула себе по-справжньому не готовою.

У грудні було призначено концерт. Після розмови з учителькою музики я обрала, що буду співати. Пісня називалася «Birds» гурту Imagine Dragons.

Про нього я майже забула: він з’являвся у школі, грав із хлопцями зі свого класу, і здавалося — між нами нічого і не було...

Сцена. Шум залу. У мене останній номер. У залі темно. Починає грати музика. У цей момент світло спрямовується на мене, створюючи ефект, що я одна посеред темряви. Це світло яскраве, падає зверху — прямо в обличчя. Я на секунду прикриваю очі. І дихаю. Один глибокий вдих.

"Seasons, they will change. Live will make you grow…"

Я співаю тихо, майже пошепки. Але голос переливається, наче срібний струмок. Раптом мої думки згадали його, і тепер голова думає тільки про одне: «Він чує. Він усе чує. Він стоїть праворуч, бо в команді техніків».

І ось потрібні слова:

"Love will never die, die, die, I know that".

Я повернулася всім корпусом праворуч і в темряві розгледіла його силует. Він був там. Він стояв. Він слухав і, що найголовніше, чув. Як раніше.

Коли я вимовила ці слова, голос затремтів, ледь помітно, але затремтів. У них — усе. Усе, що я не сказала, коли він просто віддалився. Усе, що я пережила, коли він перестав бути «вічно поруч».

Я зрозуміла, почуття не вмирає. Воно просто заморожується до певного моменту. А потім розривається, наче бомба уповільненої дії, яка спеціально чекала найнезручнішого моменту.

"I hope I see you again".

Він усього за кілька метрів. Але я відчувала його як ніколи далеко. Наче між нами розкинувся величезний темний глибокий океан. І все ж — я співала це для нього. У голосі — не благання повернутися, не відчай, що він покинув мене, а тиха надія, що одного дня все-таки... ми перетнемося. Не випадково. Не мимохідь. А по-справжньому.

І тоді, можливо, все стане простіше. Без образ. Без «а якби». Просто зустріч. Просто: «привіт, я все ще пам’ятаю тебе». Наче у фільмі «Аватар», він скаже той вислів «я бачу тебе», який має на увазі набагато більше, ніж фізичний зір.

Пісня закінчується. Оплески. Я йшла зі сцени, попередньо вклонившись. Але я не озиралася. Я знала: він бачив, він зрозумів. І, можливо — відчув те саме.

Шум оплесків ще не стих, але я вже за кулісами. Повітря наче не вистачає. Сцена забрала в мене все. І водночас залишила… полегшення. Жодної репетиції до цього не було. Просто я. Він. І пісня.

Після концерту я йшла коридором, повз кабелі, стільці, декорації. Нікого. Лише мої кроки.