Частина перша

Я завжди вважала його... маленьким. Не в прямому сенсі — ні. Просто він був молодший. На 8 місяців. Але в шкільній системі це все змінювало. Це було як жити в різних світах. Я була на клас далі, ніж мала бути, — у десятому, він у восьмому.

Я — майже доросла. Він — ще «той хлопець із камерою». Маленький. Наївний. Іноді з «тими дурними жартами» і вічно поруч.

— Ти сьогодні знову з чайником замість правої півкулі? — кидала я йому, коли він знову робив дивну гримасу або стрибав із четвертої сходинки на першу.

— А ти знову з короною на голові, але я ж не скаржуся, — парирував він із посмішкою.

— О, ти навіть не соромишся таке сказати? — зробила я вигляд, ніби образилася.

— А ти хіба хочеш цього?

Іноді я помічала, як він на мене дивився. Не так, як усі. Не просто як звичайні друзі. Довше. Глибше. В очі. Наче намагався прочитати, що в мене на душі. Іноді навіть з інтересом, якого не сховаєш. Одна мить, але здавалося, що вона тривала довше, ніж вічність, бо мій погляд тонув у його очах.

Він умів слухати. Навіть коли я говорила про страхи, що не складу іспит, про проблеми з подругами, про те, як боюся вступати. Про те, як іноді хочеться бути іншою і не жити тим життям, яке в мене є: повним проблем. Він не перебивав. Лише кивав. Мовчав. Слухав. Чув. А потім казав щось просте — але точне, а іноді занадто болісне.

Одного разу ми сиділи на перерві в школі. Разом. Я спробувала розповісти йому, що я не звикла довіряти нікому і що те, що він бачив у школі, — це просто оболонка. Шкаралупа.

— Ти не зобов’язана бути сильною весь час. Навіть у супергероїв бувають погані дні. Але ти можеш... довіряти мені. Завжди, що б не сталося... Я буду поруч, — сказав він, дивлячись мені в очі, ніби намагався загіпнотизувати мене своїм поглядом.

Я спочатку сумно усміхнулася, але, прокрутивши його слова з початку, засміялася і фиркнула:

— Серйозно? Ти порівняв мене із супергероєм? — сказала я, сміючись. Але це був не щирий сміх. Він був порожнім. Як туман, який огортає все навколо, щоб приховати страх від того, що я почула в його словах.

— Ну, ти ж завжди приклад для всіх. Усі тільки й говорять про тебе: «навіть Вікторія ще не встала, не так пізно, ми ще можемо тут посидіти». Або: «вона ще навіть не закінчила розв’язувати це завдання, куди ти рвешся». Ти завжди в центрі уваги, до тебе всі прагнуть.

І саме це мене й дратувало. Не тому, що він мав рацію. А тому, що він був... надто поруч.

Надто розуміючий.
Надто спокійний.
Надто правильний.
Надто...

Я намагалася тримати його на відстані, не підпускати надто близько, але також і не втрачати його з поля зору, бо моральна підтримка була мені потрібна. Але все пішло не за планом...

Чим сильніше я намагалася відсунути його від себе, тим ближче він опинявся. Наче мої межі для нього були не стінами, а прозорим склом, крізь яке він усе одно бачив більше, ніж я хотіла показати.

Я помічала це в дрібницях. У тому, як він ловив кожне моє слово, навіть якщо я кидала його мимохідь. У тому, як приносив мені шоколадку «просто так», коли знав, що в мене важкий день. У тому, як робив вигляд, що не помітив, як я витираю очі в туалеті, але через хвилину випадково опинявся поруч із якоюсь дурною історією, здатною розсмішити.

І в тому, як дивився. Цей погляд ставав дедалі важче ігнорувати. Він ніби казав: «Я знаю, що ти ховаєш. Я все одно залишуся».

Одного разу, після уроків, він зустрів мене біля класу. Усі вже пішли, сонце кидало на парти золоті прямокутники, і тиша тиснула на вуха. Я складала зошити в стос, роблячи вигляд, що зайнята, коли він раптом сказав:

— Знаєш, мені іноді здається, що ти боїшся.

Я різко підняла очі.

— Чого? — запитала надто швидко, надто різко.

— Себе. — Він знизав плечима, ніби сказав щось буденне. — Ти наче воюєш сама з собою щодня.

Я завмерла, стискаючи в руках зошити так, що зігнула обкладинку. Хотіла відповісти жартом, парирувати, як завжди, але слова застрягли в горлі.

Він зробив крок ближче, і раптом відстань між нами здалася надто маленькою.

— Але, — додав він спокійно, — мені байдуже. Я поруч не для того, щоб ти була ідеальною.

Я відчула, як збилося дихання. Мені стало страшно. Страшно від того, що він бачив мене наскрізь. Страшно від того, що я раптом захотіла вірити йому. І страшно від того, що саме це і було тим самим «не за планом».

Після цього моменту я дала собі обітницю: потрібно відсторонитися. Потрібно все обдумати.

— Підеш зі мною їсти морозиво? — запитав він із надією в очах в останній день школи, коли проводжав мене додому.

Я подивилася йому в очі, потім на асфальт, де повільно повз равлик, єдиною проблемою якого була його швидкість. Він нічого не знав. Ні-чо-го. Про те, які проблеми бувають насправді. Про страждання. Про совість. І про обітниці. Я знову подивилася йому в очі вже з більшою впевненістю.

— Вибач. Я не можу. Я втомилася, і в мене болить ступня після того, як ми щойно пройшли з тобою два кілометри. Ти знаєш, я зазвичай їжджу машиною, — сказала я йому, відвівши очі.

— Добре. Тоді напишеш мені, як домовлялися, коли ти зможеш зустрітися? Найкраще, якщо ти напишеш до середи, щоб я міг умовити батьків не їхати так рано, — сказав він із усмішкою.

— Так, добре, так і зроблю, — відповіла я без емоцій. — Бувай.

— До побачення!

З того моменту ми більше не бачилися. Я писала йому кілька разів, щоб моя совість була чиста. Але він не відповів. Навіть не заглянув. Не прочитав.

— Ну, не розуміє він. Маленький він ще. Не вміє будувати стосунки, — казала мені подруга, почувши всю історію до найдрібніших подробиць.

— Так, ти маєш рацію. Напевно...