1 Розділ 10 Частина

Некотороє час пані Верена мовчала, але я відчувала, що вона збирається сказати щось важливе.

— Ви розумієте, що пан Тарвен може поскаржитися на вас королю?

— За те, що я залишила скатертини такими, якими вони були замовлені?

— За те, що ви постійно ставите під сумнів його рішення.

— Я не ставляю їх під сумнів. Я перевіряю, чи відповідають вони встановленому порядку.

— Це одне й те саме, якщо запитати самого Тарвена.

— Тоді, можливо, йому варто навчитися розрізняти ці поняття.

Пані Верена зупинилася і подивилася на мене.

— Вам зовсім не страшно нажити собі ворогів?

Я замислилася.

— Страшно, звісно.

Вона, здається, не очікувала такої відповіді.

— Пправда?

— Звісно. Я не настільки дурна, щоб вважати, ніби люди завжди забувають образи. Просто я не бачу сенсу погоджуватися з тим, що вважаю неправильним, лише заради того, щоб комусь сподобатися.

Пані Верена уважно вивчила моє обличчя.

— Іноді я забуваю, що ви ще дуже молоді.

— А іноді я забуваю, що ви старші за мене і маєте подавати хороший приклад.

Вона повільно повернула голову.

Я посміхнулася найневиннішою посмішкою, на яку була здатна.

— Ельдаріє Дейра Ліорен Рейвальд, — промовила вона з такою урочистістю, ніби збиралася оголосити вирок, — одного разу я особисто простежу за тим, щоб вас призначили на посаду, де вам доведеться сперечатися лише з паперами.

— Боюся, папери програють.

— Я в цьому не сумніваюся.

Після обіду мені нарешті вдалося повернутися до своїх кімнат.

Я жила в невеликій спальні на третьому поверсі, неподалік від приміщень, відведених для службовців королівського крила. Кімната була світлою і доволі простою: ліжко з білим покривалом, письмовий стіл, шафа, дзеркало в срібній рамі та вузький балкон, що виходив на внутрішнє подвір'я. На підвіконні стояв горщик із невеликою рослиною, яку я намагалася виростити вже другий місяць.

Вона вперто відмовлялася цвісти. Я зняла накидку і повісила її на спинку крісла, після чого підійшла до рослини.

— Ну що, — сказала я, обережно торкаючись одного з листків. — Ми з тобою сьогодні знову зазнали невдачі.

Листя залишалося зеленим, але нових паростків не з'являлося. Я зітхнула.

— Знаєш, іноді мені здається, що ти робиш це на зло.

Звісно, рослина нічого не відповіла. А шкода. Я полити землю, перевірила, чи не надто холодно біля вікна, і повернулася до столу. На ньому лежала книга про старі звичаї Нітари, яку я почала читати кілька днів тому.

Мені подобалися подібні книги. У них зберігалися відомості про те, як жили люди задовго до появи нинішнього королівського дому, які обряди проводили взимку і чому деякі свята досі відзначалися в певні дні.

На одній зі сторінок містилася ілюстрація стародавнього палацу. Його вежі були значно вищими за сучасні, а на стінах зображувалися сузір'я. Я провела пальцем по малюнку. Серед безлічі зірок одна частина зображення була стерта. Папір у цьому місці потемнів від часу, і розібрати деталі було неможливо.

Підпис свідчив: «Обряд першої зірки, що здійснювався в ніч зимового рівнодення». Я вже збиралася перевернути сторінку, коли у двері постукали.

— Увійдіть.

На порозі стояла Лісетта.

— Пані Рейвальд, вас просить до себе пан Тарвен.

Я повільно закрила книгу.

— Просить?

— Так, панi.

— Як люб'язно з його боку.

Лісетта затьмарилася. 

— Він сказав, що справа термінова.

— Звісно. А він пояснив, у чому саме полягає терміновість?

— Ні.

Я піднялася з крісла.

— Що ж. Не будемо змушувати його чекати. Раптом він вирішив вибачитися за скатертини.

Лісетта подивилася на мене з нескрипованим захопленням. 

— Ви справді збираєтеся так йому сказати?

— Ні, звісно.

Я накинула плащ.