1 Розділ 2 Частина

Я повільно поставила чашку на блюдце.
- Лісетто, ти працюєш у палаці третій місяць. За цей час ти мала зрозуміти, що королівські прийоми влаштовуються не заради того, щоб король міг спокійно провести вечір на самоті.
Вона засміялася, прикривши рота долонею.
— Вибачте.
- Іди. У тебе, напевно, є справи.
Коли двері зачинилися, я дозволила собі посміхнутися.
Мені подобалися такі ранки. Звичайні розмови, знайомі особи, повільна робота. Вони не мали нічого особливого, і саме тому я цінувала їх найбільше.
Я закінчила сніданок, одягла тонкі рукавички та вийшла в коридор.
Палац уже жив своїм звичним життям. Служителі переносили вази з квітами, покоївки міняли постільну білизну, а двоє розпорядників сперечалися про те, де слід розмістити гостей із північних земель. З відчинених дверей музичного залу долинали звуки клавесину.
Я привіталася з кількома знайомими і попрямувала до сходів, що вели до королівського крила.
Моя посада зобов'язувала мене знати, що відбувається у кожній кімнаті, хто зі слуг відповідає за певну роботу і які розпорядження не можна відкладати. Я не належала до знатного роду, не мала відомої магічної здатності і не мала права втручатися в державні справи.
Зате я вміла помічати те, чого інші не бачили.
Наприклад, коли людина посміхалася з ввічливості, а коли справді була щасливою. Коли слуга приховував провину. Коли придворний казав правду лише наполовину.
І іноді коли комусь залишалося зовсім небагато часу.
Я зупинилася біля високого вікна наприкінці коридору.
За склом, на тлі світлого ранкового неба, виднілися зірки. Вдень майже ніхто їх не помічав, але вони нікуди не зникали. Кожному мешканцю Нітари належала своя зірка. Ніхто не знав, яка саме світить йому, і ніхто не міг вказати на зірку іншої людини.
Говорили, що в момент смерті людини його зірка гасла. Я ніколи не перевіряла, чи це правда. Мені вистачало те, що я бачила сама. Я народилася без зірки. І це було не єдине, чим я відрізнялася від інших. Але про це в палаці ніхто не знав. І я вже точно простежу, щоб ніколи не впізнали.
На той час, коли я дісталася королівського крила, у палаці стало помітно шумніше.
Дві служниці несли до гостьових покоїв стопку свіжої білизни, за ними йшов молодий лакей із коробкою срібних свічників. Біля відчинених дверей однієї з кімнат стояла пані Верена, старша розпорядниця палацу, і з таким виразом обличчя спостерігала за тим, що відбувається, що я мимоволі сповільнила крок.
Якщо пані Верена дивилася на людей таким чином, то хтось уже встиг порушити встановлений порядок.
- Ельдарія! - Покликала вона, помітивши мене. — Нарешті.
— Доброго ранку, пані Верена.
— Добре воно стане, коли всі приготування будуть завершені.
Я подивилася на служниць, які поспішно зникли за поворотом.
- Що сталося?
— Нічого непоправного. Поки що. У східній гостьовій кімнаті виявили розбиту вазу, у малій їдальні переплутали столові прилади, а хтось наказав замінити штори в покоях його величності.
Я насупилась.
- Замінити штори?
- Саме. На нові. Сині.
— Але ж король не любить блакитні штори.
— Дякую за нагадування. Я чудово пам'ятаю, як його величність велів зняти їх минулого року.
Я прикусила губу, приховуючи посмішку.